Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Він обережно, обмацуючи шкарубкими підошвами кожну латочку землі, зійшов у берег.

— Бідному персові найгірше ото ходити вночі, можна наступити на шпичак або й на гадюку, — сказав Еобаз. — А постолів не настачиш, постоли боги посилають персові не щодня...

Торік він знайшов постоли перед самими холодами.

— Добрячі були. Трохи завеликі на мене, але я розмочив їх і попідтягав по своїй нозі. Одна п'ята протерлась, то я замостив дірку старим шкуратком. Цілу зиму, вважай, виходив.

Еобаз не без жалю викинув їх тільки тоді, коли обидва постоли геть протерлись і з них повилазили пальці й п'яти.

Підійшовши до тамариксового куща, він довго стояв і дослухався.

— Наче людські голоси...

Але де вони могли тут узятися! Хоч як Еобаз напружував слух, так і не почув більше нічого. Обмацавши рукою землю під кущем, він обережно сів і знову зачав наслухати. В тамариксах насвистував легенький вітерець, піднявшись із річки на крутий піщаний берег. Крізь дрібненьке листячко було вільно видно зірки.

— Таке дурне дерево! — розсердивсь Еобаз. — Годиться тільки для багаття. — Подумавши про вогонь, він знову згадав оте своє кресало, якого давно вже й на світі не було. Старий хотів був побалакати про його виняткові достоїнства, але почув дивний звук. То вже не було людським голосом, і старого побили холодні дрижаки. То не були дайви-духи злого бога Анкра-Майнью, голоси дайвів Еобаз добре знав, не раз доводилося чути лихої горобиної ночі. Звук повторився ще й ще, й тепер Еобаз був уже майже певен, що то неприкаяна людська душа.

— Тут таке згубне місце, — сказав він, — що нічого дивного...

Звук чувся десь від самої води. Старий спочатку подумав на потопельника й хотів утікати якнайдалі, але голоси в потопельних душ також мусили бути лиглі й хрипкі. Зрештою цікавість узяла гору над страхом.

— Чи потопленик, чи ні, а шкода неприкаяну душу, — для сміливості проказав Еобаз, став спершу рачки й постояв хвильку, щоб у колінах минув раптовий біль, а тоді почав поволі зсуватися піском до самого берега. Коли позаду лишилося чотири кущі, Еобаз побачив під п'ятим кущем живу чорну грудочку, вона була дуже схожа на кошеня, але підступні дайви могли прибрати якої завгодно личини, через те старий довго їй не довіряв, а поволі присів і заходився зблизька вдивлятись. Грудочка зовсім по-кошенячому замурчала й підлізла до Еобазової ноги, а далі стала тертись об неї пухкенькою мордочкою. Еобаз тихо й спочутливо зітхнув.

— Ти дуже схоже на кошенятко, — сказав він. — Але якщо ти й не кошенятко, а чиясь неприкаяна душа, то куди ж дінешся. Певно, тобі теж у людському світі несолодко жилось. Оно тепер трешся об мою ногу й радієш, бо самому в такій пущі страшно було. Серед оцих дурних кущів і живій людині страшно, ну, а мертвій і поготів... Хочеш до мене в пазуху?

Кошеня мовби зрозуміло Еобаза, перестало тертися й звело мордочку догори. Він узяв його під пузце й посадив собі в пазуху. Хотів був повернутися назад під «свій» кущ, а тоді махнув рукою й сутужно опустився на землю.

Кошеня попервах тремтіло в його пазусі, потім нагрілося й почало само випромінювати тепло, так лунко муркочучи, що Еобаз аж завсміхався в пітьмі, прихиливсь до прозорого куща й мовив:

— Ти, мабуть-таки ж, кошеня, та коли ми з Курушем ходили воювати Сарди, один мідієць мені казав, нібито людська душа не помирає разом з тілом, а переселяється то в коня, то в свиню чи собаку, а може переселитися й у такий ось тамариксовий кущ. Ото й ти десь не дурно горнешся до людини. Так Ахурамазда створив, щоб людина горнулася до людини. Самотнього повсюди страхи беруть. Ондечки й мені було стало моторошно на цій безлюдній дорозі, а з тобою вже, бач і страхи зійшли, хоча ти в одній моїй жмені вміщаєшся. Велике діло — жива душа. Бо я оце чого йду до Парсастахри? Йду просити в Дар'явауша-царя, щоб одпустив з раті бодай одного мого сина. Я вже за всіх трьох не прошу — царям теж потрібні ратники, бо царям же головне — рать.

Еобаз подивився на чорні хвилі священної річки Хоаспу й завагався, котрого ж із трьох своїх синів просити в царя, але вирішити це було неможливо, тож він поторкав кошенятко крізь одежину й сказав:

— Усіх трьох однаково жалко. Та ти як побачиш моїх синів, то не зможеш і назвати кращого — всі троє кремезні й стрункі, ще й звати їх майже однаково: Артабаз, Мегабаз і Сірабаз. Подібно до мого імені, бо я й сам, хай тобі буде відомо, Еобаз. Отож я так і скажу цареві: «Одного одпусти, котрого вже одпустиш, того й заберу».

Кошеня млосно заворушилося в пазусі, й це стривожило досі спокійний плин Еобазових думок.

— Думаєш, найсвітліший не одпустить жодного мого сина? — спитав він. Це викликало в його голові бентежні образи, яких він не розумів, через те намагався щонайшвидше спекатись, бо від них на спині в Еобаза виступав мороз. — Якщо найсвітліший не відпускатиме, то я йому скажу: «В мого батька теж було три сини, й коли Батько персів повів їх усіх трьох на рать, мій батько пішов і попросив найсвітлішого Батька персів: так, мовляв, і так, одпусти додому бодай одного мого сина, бо ми з бабою вже старі, хто нас догляне до смерті й поховає, як помремо, та й у всіх моїх синів уже є жінки та дітки, хто вигодує й догляне їх?» А Батько персів сказав моєму батькові, мовляв, так і так, Персії потрібні ратники, але ж вони потрібні будуть і тоді, коли виростуть твої онуки, отож забери додому свого найменшенького синка, котрого звати Еобазом, а якщо на полі ратному поляжуть обидва його старші брати, то він догляне тебе та твою бабу до смерті, а потім вирядить і за міст