Золотий Ра - Іван Іванович Білик
Зопір повертався до свого шатра під Вавілоном веселий і жвавий, та коли він розтягся горілиць на цупкому похідному ложі й утупився в повстяну стелю шатра, йому раптом стало незатишно й дуже сумно.
Під мурами Вавілона не було й не передбачалося ніяких змін, і через два тижні Зопір не витримав і звелів сідлати коня. То було чотирнадцятого туравахари, в самісіньку середину весни. Зопір прилетів до Кіша швидше за вітер, та й повертався звідти під мури Вавілона молодим орлом. Того дня Парміс відкрила перед ним своє божественне обличчя, й усмішка її нагадувала квітку щасливої троянди після першого в її житті дощу.
Так тривало до кінця наступного місяця тайграчіша, коли Зопір, відчуваючи себе на сьомому небі, бо Парміс уже визнала й сама, що його безмежно кохає, зненацька їй сказав:
— Завтра мій батько Багабухша попросить у царя Дар'явауша дозволу принести в його домі жертву великому Ахурамазді!
Її посадженим батьком на заручинах повинен був стати сам цар Дар'явауш, бо ближчого родича Парміс не мала.
Коли вона почула ці слова, то спершу закрилася троянда її усмішки, а покривало затулило обличчя до самих очей. Парміс шепнула:
— Сюди, здається, хтось іде...
Й подріботіла сходами палацу вгору, до решітчастих бронзових дверей.
Всі подальші їхні зустрічі перетворились для Зопіра на суцільну муку. Парміс наче повернулася в минулий рік. Вона кепкувала з нещасного Зопіра й манила його всілякими химерами, а доведений до нестями Зопір одно питав і питав:
— Коли Дар'явауш покличе мого батька на спільну жертву Ахурамазді?
— В Дар'явауша нема білої ярки! — відбувалася сміхом Парміс. — Та й навіщо тобі та спільна жертва?
— Щоб ти стала моєю дружиною! — пояснював Зопір.
— А ти хіба гідний бути моїм чоловіком? — наче дивувалася Парміс — Я онука Батька персів. А хто такий ти?
— Я син Багабухші! — в розпачі вигукував Зопір. — Начальника тисячі полку «безсмертних»!
— А скількох ворогів Персії ти вбив?
Зопір був ще надто молодий і не брав участі в жодній битві. Що він міг відповісти на це? А вона ще дужче реготала:
— Може, ти візьмеш приступом Вавілон, якого навіть цар не годен узяти?
— Просто я тобі бридкий... — зітхав син Багабухші. Парміс мусила б сказати йому, що він один з найвродливіших юнаків при дворі Дар'явауша, але той розпачливий вигук Зопіра ще дужче розізлив її.
— В тебе блакитні очі, рожеві щічки й смолянисті кучерики! — сказала вона. — Але хіба це красить чоловіка? Чоловіка красять рубці бойових ран!.. — Парміс промовила несподівано тихим голосом: — Як би я пестила та обмивала сльозами ті рубці... Я виціловувала б вустоньками кожну бойову рану свого коханого... Я пишалася б ним!..
Зопір стояв і ошелешено дивився. Його потрясли ті вимовлені якимось досі не чутим голосом слова.
Зопір кілька днів никав понад берегом Євфрату, який відносив у море спогад про його муки та луну вимовлених і невимовлених слів. Зопір то поривався знову до омріяного й ненависного Кіша, то в думці люто сперечався з царем, який надумався виморити все військо перське під цими мурами. Він усоте зважувався й не зважувався сказати цареві все, що думає про цю війну й про нього особисто, а якщо цар не прислухається до його вистражданих слів, — убити його й себе після нього.
В таких роздумах минули місяць, і два, й три, а коли на далеких від перського стану берегах Євфрату достигли фініки, вдосвіта першого дня місяця багаядіша від крайніх шатер хтось побіг. На такій відстані перси вже не могли його впізнати, та й гнатися не могли, бо туди сягали вавілонські стріли. Одна стулка Халдейської брами рипнула й прочинилася пальців на три. В сірих сутінках очам десятника брамної варти відкрилося пекельне видовище: біля брами спинився спотворений чиєюсь безжальною рукою перс — дороге вояцьке вбрання його було подерте й заплямоване кров'ю, вух і носа в нього не було, там зяяли страшні криваві рани, добре доглянуті колись вуса та ще молоду борідку просочила вже загусла кров.
— Я Зопір, син чільника полку «безсмертних» Багабухші. Я перейшов до вас на лихо перському цареві й на радість вам...
Перебіжчик утратив багато крові й похитувався. Його обмили, перев'язали й дали для збадьорення полумисок міцного вина, а після сходу сонця до нього прийшов бунтівний вавілонський цар Нідінту-Бела.
— Хто це тебе так?..
В Зопіра було видно тільки рот і налляті болем очі.
— Дар'явауш!
Нідінту-Бела, який разом зі своїм батьком Набу-на'їдом був у перському полоні майже двадцять років і добре знав жорстокий норов перших двох перських царів, недовірливо прискалив підмальоване басмою вирячкувате око:
— А за що? Чим не догодив йому син могутнього Багабухші?
— Я йому сказав, що він ніколи не зможе взяти Вавілона приступом або змором, — прошелестів порепаними губами Зопір.
— Що ж ти радив Дар'яваушеві?
— Зняти облогу й прийти сюди років через два або три, коли ви цього найменше сподіватиметесь.
— А ти не боязкий!.. — Важкий гачкуватий ніс Нідінту-Бели майже сховався в пишних вусах, бо вавілонський цар широко посміхнувся, не розтуляючи вуст. — Міг би сказати, що ти дужче любиш наш Вавілон, аніж свою дику Персію. Чому ти не сказав так? Так споконвіку говорили всі перебіжчики.
