Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Коли цар Дар'явауш завітав до палацу в Кіші, Парміс мовби випадково впустила кінчик єгипетської хустки й відкрила своє лице. Так вона стала однією з дружин царя Дар'явауша. Сталося те, чого найбільше боялась її рідна тітка Атосса.

Зопір був найбагатшим і наймогутнішим після царя, але не було в світі нещаснішої від нього людини.

Коли кінчалася зима й з гір скочувались талі води, Еобаз виходив із Сус. Дорога попереду була нелегка й далека. Спочатку він ішов лівим берегом Хоаспу й проминав кілька великих сіл. Дехто в тих селах знав Еобаза й уникав з ним зустрічатись, але дехто й не знав, особливо молодші орачі та козопаси, тоді Еобаз усідався поряд і розповідав їм про своє життя-буття.

— Оце йду до Парсастахри, маю побалакати з царем. Хочу попросити найяснішого, щоб, коли йтиме на скіфську рать, лишив мені мого найменшенького сина, його звуть Сірабаз...

Лише наймолодші запитували:

— А хіба з тими нечестивими скіфами знову буде рать?

— Бу-уде! — переконано заявляв Еобаз. — Бо чого б я бив ноги аж до тієї клятої Парсастахри?

Якщо ж ніхто нічого в нього більше не питав, Еобаз доказував уже почату розповідь і йшов далі, перекинувши порожню торбу через плече. Коли ж люди уникали його зачіпати й не хотіли слухати, Еобаз так само йшов геть, але потім іще довго нарікав на людську недоброзичливість і черствість, які заполонили світ.

— А якби вам отаке лихо? — питав Еобаз. Проте він нікому не бажав такого лиха. Ахурамазда створив людей добрими й для добра, кожен має звершити на цьому світі визначену йому частку вселюдської справи, бо коли людина переходить через міст Цінвад, їй стає не до земного, — великий пророк Заратуштра як сказав?..

Еобаз починав згадувати, що з цього приводу казав маг Ахурамазди — старий Орет. Давноминулі події та слова Еобаз пам'ятав краще від теперішніх, але повчання мага Орета з цього приводу геть забув. Це певний час муляло Еобаза, та коли за пагорбом виринало нове селище або ставало чути сопілку вівчаря, Еобаз переключався на клопоти ближчі. Весняний день був ще досить короткий, доводилося думати й про ночівлю та шмат коржа. Заночувати можна б і десь у березі Хоаспу, але для цього треба було вогню, щоб відлякувати Ще неситих після зими шакалів, а кресала Еобаз не мав.

— Колись у мене було добряче кресало, — згадував він. — Як пасли воли в Сирому зворі, то ніхто з хлопців не міг викресати вогню, а в мене трут починав тліти за першим або другим ударом. Бо добрий був і трут.

Я його виварював у козячому молоці та ячмінному попелі, а то ж як! За першим або другим ударом займався й починав тліти, — втішено всміхавсь Еобаз, а тоді думав, що головною його гордістю все-таки був не трут, а оте добре кресало, яке він привіз із Сард. — Довелося гріх на душу взяти... — Еобаз видер те кресало в лідійської вдови, в хатині якої розташувалася десятка їхнього полку пращників. — Хоча який же то гріх? Вона не воліла віддавати кресала, то я її турнув коліном у живіт, а вона назавтра взяла та й переселилася в царство блаженних. Їй же стало краще за Священним мостом, бо яке життя було в тих сплюндрованих Сардах, та ще самотній сірій вдові?..

Тепер Еобаз подумав, що й царство блаженних парадиз, і міст Цінвад, який веде до парадиза, приступні не всім, а лише персам; та вдова належала до племені чужаків, тож смерть її не здалась йому надто осудливим учинком.

— Я стількох чужинців убив за своє життя, що коли б Ахурамазда вимагав каяття за кожного, то що мусив би робити бідний перс? Ціле життя приносити покаянні жертви? А де б я набрав стільки чорних овець?

Тут у пам'яті Еобаза самі спливли слова мага Орета, але вони стосувалися не парадиза й не переходу смертного через Цінвад, а спокутної жертви.

— Маг Орет казав: Ахурамазда все бачить і все добре знає. Якщо в перса нема достатньо жертовних овець, то хіба він мусить жити грішником? Поясни Ахурамазді все — й він очистить твою душу, не вимагаючи за це платні. Інше діло, коли ти багатий. Отоді не скупись, бо всемогутній карає за скупість іще жорстокіше, ніж за смертний гріх. А воно й правильно, — згідливо покивав Еобаз, інакше в парадизі нікому було б жити, злий Анкра-Майнью всіх забирав би в своє царство вічної пітьми. — А там би було ніде повернутись грішному персові, — сказав Еобаз.

Вечір застав його в порослому ріденьким тамариксом березі Хоаспу, далеко від людських осель, і він почав думати, як перебути ніч.

— Якби оце знайти дупласте дерево, — мріяв уголос він. — У дуплі й шакал побоїться напасти. — Але поблизу ніяких дерев не було. — Або щоб знайти човен чи плотик. Можна було б стати десь отако серед води, — подумав Еобаз і пішов далі.

На плесо поволі насувалася довга весняна ніч. Еобазові здавалося, наче десь поряд має бути село — отам осторонь від цієї дороги.

— Мабуть, я його проминув. Очі стали погано бачити, а воно ж кругом як не гори, то горби, як не звори, то байраки...

Босі ноги Еобаза аж пекли, але шелестке пустище підганяло його й не давало спинитися, хоча в згуслих сутінках він уже майже не бачив своїх ніг.

— Піду все-таки в берег, — вирішив Еобаз, коли вже перестав бачити й дорогу, а за кожним кущиком йому ввижався шакал. — Хоасп — річка священна, туди не всяка нечисть наважиться підійти.