Золотий Ра - Іван Іванович Білик

Час плинув, та нічого не змінилося й тоді, коли Утана став головним воєводою всього перського війська. Цар Дар'явауш та його найближче оточення давно повернулися до Персії, взимку жили в Сусах, а навесні перебиралися всім величезним гомінким двором до стародавньої перської твердині Парсастахри, віддаючись нестримним розвагам та веселому безтурботному життю.

Не було серед них лише головного воєводи Утани.

Після скіфського походу Дар'явауш збагнув, що краще самому сидіти в столицях, а для завоювання нових земель і народів посилати воєвод. Якщо воєвода зазнає десь поразки, то ганьба впаде лише на його голову й винен за ту поразку буде тільки він. Залежно від ступеню його провини та від настрою володаря воєводу можна усунути з посади, як, скажімо, того-таки Багабухшу, чи навіть віддати катам. Коли ж воєвода прилучить до світової Перської держави ще якийсь народ чи бодай плем'я, слава перемоги дістанеться виключно цареві. Тоді Цар світу звелить писцям і каменярам викарбувати на скелях понад головними шляхами, що завдяки доброму богові Ахурамазді він, Цар над царями, переміг своєю зброєю таке чи таке плем'я, зруйнував і пустив з димом такі й такі міста, взяв рабами стільки чи стільки переможених іноплемінців.

Дар'явауш з роками набирався досвіду й ставав дедалі мудрішим царем.

Набирався життєвого досвіду й головний воєвода Утана.

Тепер він уже знав, яку мету переслідує великий брат його дружини.

— Дар'явауш хоче без кайданів зробити мене рабом, — сам собі сказав Утана. — Слухняним і покірливим рабом, дарма що я його найближчий родич. Поки те страшне крісло в його руках, він давитиме на мене, як схоче. І я не зможу навіть слова проти мовити, бо наді мною висне смертний гріх...

Смертним гріхом Утана, як і кожен персіянин, вважав те, що не зміг поховати батька за всіма приписами великого пророка Зердушта.

Утана поклявся перед домашніми кумирами Ахурамазди та його злого божественного брата Анкра-Майнью, проказавши такі слова:

— Або я вирву з рук Дар'явауша те крісло — або віддам свою душу на поталу чорним дайвам пекла!..

Для перса страшнішої клятви не було.

Коли головна рать після успішної війни повернулася з долини Арарату до столиці, ставши станом за півпоприща від Сус, Утана вирішив далі не зволікати — з допомогою меткого раба-елліна Алківіада втілити свій задум у життя.

За добру винагороду сріблом та обіцянку відпустити його на волю Алківіад, здавалося, зробив неможливе: підкупив непідкупну сторожу Східної брами столиці, підкупив і варту того Дому, де судили царські судді та стояло оббите шкірою Сісамна крісло.

Утана мусив його викрасти, хоча й добре розумів: Дар'явауш одразу здогадається, хто злодій, а на злодія, що зважився торкнутись царського майна, чекала найлютіша кара: четвертування або розп'яття на хресті.

Теж знаючи про це, раб Алківіад порадив Утані:

— Треба викрасти те крісло, а суддівський Дім підпалити, господарю!

Утана швидко оцінив думку відданого раба.

Тепер Алківіад сам пішов у бік ледь видимої звідси Східної брами, Утана ж з двома вірними слугами, які десь у кущах поховали коней і швидко повернулися до свого господаря, сів під кущем олеандра й почав наслухати, дивлячись на примару нічної столиці, яка насилу вгадувалася в пітьмі.

Незважаючи на пізню осінь, у заростях було тихо й тепло, не чути було навіть шереху мишей і хробаків у траві та нападалому вже листі. Коней слуги теж поховали так добре, що Утана й форкання не чув.

Темрява поглинула раба Алківіада. Утана силкувався почути бодай розмитий відстанню звук, якого не можна приховати, коли прибрамні сторожі риплять корбами, натужно розчиняючи ковані міддю важезні стулки міських воріт. Звук той завжди здававсь Утані різким і несподіваним, від того звуку в Утани по спині щоразу бігали мурахи...

То був спогад іще дитячих літ.

Батько персів Куруш повертався з важкого вавілонського походу. Передова тисяча полку «безсмертних», що супроводжувала царя, прибула під Суси вже поночі. Верхові та піші вісники гасали містом і скликали городян зустрічати Батька персів, який підкорив гордий Вавілон. Городяни посунули вулицями до Західної брами, обабіч якої шикувалися дві сотні лучників із запаленими смолоскипами, але браму сторожа й досі тримала на замках.

Тоді по той бік, із-за мурів стало чути гупання багатьох копит і схвильоване іржання коней, які після багатомісячної перерви впізнали рідне місто. Й почулося посилене мідним окуттям рипіння брамних корб.

У відчинену браму почали заходити по четверо в ряд вершники першої сотні полку «безсмертних», а на високо піднятих списах кожного вершника стриміло по людській голові. Голови були бородаті й безбороді, серед них траплялися навіть жіночі, й то в тієї, то в тієї проти червоного світла кіптявих смолоскипів спалахувало широко розплющене від передсмертного жаху око. Голови похитувалися на довгих списах, і складалося враження, ніби в кожному сідлі їде двоголовий вершник, причому живішою здавалася чутлива до кожного руху верхня голова.

Це видовище в мерехтливому світлі двох сотень смердючих смолоскипів так уразило малого Утану, що він несамовито закричав, — мати, яка привела його сюди, ледве, зацитькала сина.

Пізніше Утані довелося бачити незрівняно більше відтятих у раті чи на катівській пласі голів, це з часом перестало його лякати, зате щоразу, коли доводилося чути багатократ посилене мідним окуттям рипіння брамних корб, по спині Утани лазили мурахи.

Хоч скільки тепер намагавсь Утана почути той лункий деренчливий звук — нічого не чув, крім тамованого од хвилювання віддиху: навколо панувала не бентежена жодним шерехом темна осіння ніч.

Так минула друга варта. Коли ж короткі удари в шкіряні щити оголосили початок третьої варти, над смолянисто-чорними надбрамними вежами заясніли відблиски далекого вогню.

— Алківіад!.. — схвильовано прошепотів головний воєвода перського війська Утана.

З темряви раптом нечутно виринули досі невидимі постаті обох слуг.