Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Морріс зумів побороти свою вдачу. Він залишався спокійним і бадьорим, незважаючи на загальну недоброзичливість до нього та Кона. Він не звертав уваги ні на похмурі погляди, ні на образливі репліки. Зате Кон без угаву кричав: «Грабіжники, злодії, мерзотники!» — коли Сем Мак-Гін чи якийсь інший удачливий старатель проходив мимо. Якось увечері Мак-Гін зі своїми дружками заявився до Кона, і старому було б непереливки, якби Моррісу не пощастило втихомирити гостей.

— Це в нього від сонця, хлопці, — сказав Морріс. — Він просто не при собі. Не тямить, що ляпає. Тож не станете ви бити хворого старигана!

— Все це дуже добре, — пробурчав Мак-Гін. — Але ми не дозволимо йому обзивати нас. Ви обидва хотіли обдурити старателів, приховати розсипища. Ми діємо по праву. І ви це знаєте. Якщо він не заткне пельки, ми його потуримо з табору, аж загуде.

Після цього Кон прикусив язика й став поводитися тихше, обачніше. Він розумів, що старателі справедливо обурюються з його словоблудства. Вони могли пробачити йому спробу обійти закон, але не його злість на товаришів, коли ця спроба провалилась. Кон був сам собі винен, що все розляпав і привів їх у лощовину, і саме це йому найбільше й пекло. Морріс казав, що тепер пізно плакати та махати руками, все одно нічого не вернеш. Коли розсипне вичерпається і вони з Коном дістануть право на розробку руди, можна буде продати ділянку хоча б за кількасот фунтів.

Саллі, не поспішаючи, їхала майже непомітним слідом, залишеним колесами на глинистій землі, і з насолодою вдихала ранкову прохолоду. Вона не боялась збитися з дороги, хоч придорожніх стовпів не видно було протягом багатьох миль у цій випаленій сонцем пустелі. Морріс попереджав, що коли їй дорогою зустрінуться афганці або тубільці, нехай вона спокійно їде далі, не звертаючи уваги на те, що вони казатимуть чи робитимуть. Тубільців Саллі не боялась, зате в душі молила, аби не зіткнутись віч-на-віч з караваном верблюдів та їх смуглявими погоничами.

Але за цілий ранок вона не побачила жодної живої істоти, окрім ворон, що кружляли високо в блакитному небі. Й лише коли вола вже наближалась до міста, її обігнало кілька старателів, які на велосипедах поспішали до Кеноуни. Вони здивовано подивились на жінку, що самотньо сиділа на біді, поганяючи закурену білу шкапину, шанобливо кинули їй: «Доброго ранку, місіс» — і покотили своєю дорогою.

Трохи згодом вона наздогнала старого чоловіка, що ледве плентався по дорозі з важким клунком на спині, з ніг до голови обвішаний старательським спорядженням; Саллі зупинила кобилу й запропонувала підвезти його.

— Чи не ангела мені бог послав? — посміхнувся старий. Він поклав на біду свій вантаж і заліз сам.

Він іде на північ, розповідав старий, примостившись біля Саллі на дошці, яку Морріс прилаштував для неї замість сидіння. Почався великий похід до Лейк-Дарлота. Там у нього є давній товариш, і цей товариш переказав, що не можна гаяти часу. Як його звати? Та чи не все одно! А втім, може, леді й чула щось про Гаррі Лободу? Так його прозвано відтоді, як він трохи не дав дуба і примудрився втримати душу в тілі тільки завдяки тому, що жував лободу. До табору приповз увесь заляпаний зеленою жуйкою. За це хлопці отак його й охрестили, а він благословляє той бур’янець, що врятував йому життя. Якщо поталанить забагатіти в Дарлоті, додав старий, він ніколи не забуде дня, коли, смертельно стомлений, з розтертими ногами, пішки тягся до Кеноуни, а місіс Гауг люб’язно його підвезла.

Вони попрощались біля крамниці, де Саллі зупинилась, щоб зробити покупки. В крамниці роєм гули старателі, а на головній вулиці було більше людей, коней та верблюдів, ніж звичайно в таку ранню годину.

— Схоже, що чутки про Дарлот дійшли вже й сюди, — засміявся Гаррі Лобода. — Бачите, місіс, далі я піду не один.

Саллі довелося чекати. Торговець з ніг збився, обслуговуючи зразу стільки покупців… Всі тільки й говорили, що про похід на Лейк-Дарлот. Якийсь Девід Карнегі приїхав звідти в Кулгарді й привіз добрячу торбу розсипного. А Джіммі Росс, один з перших золотошукачів на Лейк-Кері та Маунт-Маргарет, запевняє, що на Лейк-Дарлоті та в Боуден-Рейнджі багатющі золотоносні пласти, яких немає більше ніде, бо ж хто краще за нього знає місцевість від Холл-Кріка до Віджімулти. Кетморс за кілька днів набрав не менш як сто унцій. Деякі проби, очевидно, дадуть тисячу унцій на тонну. Джіммі вважає, що там можна запросто набрати й понад тонну багатої руди.

Нещодавно пройшли грозові зливи. Але треба запастися добрим струментом, щоб вести там розвідку, і мати на увазі, що більшу частину року воду доведеться возити за десять, а то й двадцять миль. Лейк-Дарлот лежить за триста миль на північ від Хеннана, і кочівники навколо Піндінні та Маунт-Кетрін люті й ненавидять білих.

Нарешті надійшла черга Саллі. Купивши, що треба, й наповнивши бачок свіжою водою, вона під’їхала до трактиру Джіотті провідати Вайолет. Як давно вона не бувала в гостях! Саллі прикинула, що її Квіні встигне ще схрумати торбу вівса, а сама вона випити чашку чаю, перш ніж треба буде рушати назад.

Містер Джіотті сам одвів кобилу до стайні — це була звичайна повітка з гілля на чотирьох нетесаних підпорах — і засипав їй корму, а Вайолет та місіс Джіотті зустріли Саллі так, ніби вона була їм найближча подруга.

— Ласкаво просимо! Заходьте! Зараз будемо пити чай, — щиро припрошувала місіс Джіотті. — А ми з Віолеттою згадували вас: як там живе бідолашна місіс Гауг? Адже в таборі немає жінок, тільки ви? Ох-хо-хо! Я знаю, що то за життя і як приємно буває зустрітися з друзями.

Весело щебечучи, пересипаючи англійську мову італійськими слівцями і без угаву сміючись, місіс Джіотті повела Саллі в маленьку кухню, де стояли пахощі часнику та солонини, що її готували на обід, дзижчали мухи й палило сонце. Пересуваючи каструлі на плиті, вона не переставала говорити про те, як важко жити в цій