Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард
— А я рада, що ми вибралися звідси.
Сонце обпікало їх, наче вогнем. Піт стікав струмками по обличчю Саллі. Курява, здіймаючись з-під ніг та коліс, осі дала на її одязі й тілі.
— Там, куди ми йдемо, буде ще гірше, ніж у Коновій Лощовині, — невесело сказав Морріс. — По суті, тобі не можна туди їхати.
— Але ж, Моррісе…— Саллі не могла приховати свого страху.
— Ти могла б поїхати на деякий час до Олфа й Лори, або до Марі Робійяр, чи пожити у Фогарті, тільки не служницею. Такого безглуздя я більше не допущу.
— Ні, — твердо сказала Саллі. — У Лори чи Марі я можу прожити якийсь тиждень, не більше, а тебе не буде кілька місяців. Та й чому мені не можна їхати з тобою на північ, Моррісе? Кон каже, що в таборі я управляюсь не гірше за будь-якого мужчину.
— Знаю, Саллі, — знехотя погодився Морріс. — Ти витерпиш усе, що не під силу ніякій іншій жінці.
— Сенді Галлахер повсюди возить з собою жінку, — не відступала Саллі. — Вона була і в Курналпі, і в Фініші.
— Я не Галлахер, і ти не така здоровуля, як Сара. Недарма ж старателі охрестили її Боронь Боже.
Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Морріс, глянувши на зажурене обличчя й похилені плечі дружини, тихо промовив: — Досить і того, що я притяг тебе сюди, Саллі. Я просто дивитися більше не можу, як ти плентаєшся оцією дорогою, змучена, брудна, та ще й намагаєшся бути веселою і бадьорою.
Він знову обернувся до неї, і в його погляді запроменіла глибока любов та ніжність, які так рідко прокидалися в ньому. Саллині очі розширились, коли вона відповіла на цей погляд.
— Моррісе, — вигукнула вона, — не залишай мене саму! Мені добре скрізь, коли ми разом. Тоді ніщо не страшне. Навіть оця спека та курява!
Морріс пригорнув її до себе й поцілував. Це була хвилина солодкого забуття. Якби Кон озирнувся й побачив, як вони стоять, обнявшись, під палючим полуденним сонцем, він, мабуть, подумав би, що вони просто збожеволіли. Жодного разу, промайнуло у Саллі в голові, старий не бачив, щоб вони голубились чи милувались одне з одним. Але ж як чудесно усвідомлювати, що Морріс і зараз іще здатний забути, де вони й з ким вони, стиснути її в обіймах і цілувати з усією палкістю закоханого. Такого пориву в нього не було вже багато місяців.
І коли вони рушили далі курною дорогою, їм навіть здавалось, що милі пролітають швидше. Вони йшли, тримаючись за руки, неначе діти, страшенно задоволені одне одним і відчуваючи на серці незвичайну легкість. Довгі спідниці Саллі мели пилюку, а по обличчю Морріса стікав піт, прокладаючи борозни в зашерхлій кірці бруду. Та для них зараз не існували ні сліпуче проміння сонця, ні задуха, ні курява. Вони перекидалися жартами і пустували, немовби знов повернулось до них щасливе кохання юних літ.
Опівдні Кон зробив привал. Він скип’ятив воду, і Саллі та Морріс випили з ним чаю й перекусили.
Після того вони рушили далі. Кон уже забув про свою кривду, що трохи не довела його до божевілля у лощовині. Він був веселий і наперед смакував гулянку в Джіотті. Старий навіть запропонував «місіс Моррі» проїхати трохи на його коні, але Саллі сказала, що, коли стомиться, вона сяде на власного воза.
— Нам з Моррісом треба потренуватись перед походом У Дарлот, — весело похвалилась вона.
— Для такої подорожі потрібні верблюди, — відповів Кон, — та ще й добрячі.
Саллі, однак, не сіла на біду, хоча ще задовго до Кеноуни так підбилась, що ледве переставляла ноги. Але вона тішила себе тим, що Моррісові та Квіні, далебі, не легше, ніж їй.
— Пройти десять миль при ста градусах у затінку, та до того ще й поганяти стару шкапу з важким вантажем, — це тобі не вийти погуляти погожого дня. Правду я кажу, любий? — звернулася вона до Морріса.
— Авжеж, не те, — погодився Морріс. — І не забувай, що завтра ми повинні прочалапати ще дванадцять миль від Кеноуни до Хеннана.
Головна вулиця Кеноуни аж кишіла рудокопами та старателями, верблюдами й кіньми. Крамниці й трактири були переповнені. Одні золотошукачі поприходили з поблизьких ділянок, щоб за звичкою перехилити чарчину на сон грядущий, інші, покинувши безперспективні розробки в далеких таборах, їхали або йшли до Хеннана, а звідти на Лейк-Дарлот.
Кон, не зупиняючись, поїхав просто до Джіотті. Це були найклопітніші години дня, і в маленькому убогому трактирі стояв стоголосий гомін.
— Моррісе, давай заночуємо край дороги на околиці міста, — попросила Саллі. — Переспати можна під возом. Це краще, ніж мучитися ніч у трактирі, де стільки людей і такий ото лемент.
— Гаразд. Але спершу треба повечеряти. Я піду поговорю з місіс Джіотті. — Морріс зайшов до трактиру, але за кілька хвилин повернувся.
— Що там твориться! — сказав він з досадою. — Місіс Джіотті п’яна. Якийсь стариган порпається біля плити, та й він уже встиг нализатись. По-моєму, сьогодні тут не дочекаєшся вечері. А твоя приятелька, Вайолет, у великому горі, її милого, Чарлі Лея, сьогодні вранці знайшли мертвого на дні старої шахти поблизу Білого Пера. Вайолет втекла додому до матері, місіс Джіотті обливається сльозами, жаліє її і водночас лає на всі заставки, — як це вона кинула свою хазяйку, коли такий наплив людей і всі вимагають вечері, а Альберто в барі без Вайолет мов без рук. Я не сказав місіс Джіотті, що ти тут, отже, ми можемо їхати далі.
— Бідолашне дівча! — Саллі було дуже шкода Вайолет та молодого англійця, чия смерть нітрохи не порушила розгульного життя, яким вирувало містечко.
Молода парочка не сходила їй з голови, і думки про неї засмучували Саллі. Як зненацька й легко доля може вбити людину й обірвати будь-яке єднання душ у цій величезній байдужій країні, де страх перед смертю незрівнянно менший, ніж всесильна жадоба золота.
Морріс знову пішов у місто, щоб купити свіжого м’яса та хліба. По дорозі назад він заскочив до