Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

Саллі теж навчилась працювати на грохоті. Тепер і вона щодня йшла туди, де просіювали землю Кон та Морріс. Трясти грохот, тримаючись за його ручку, було неважко; але попервах вона не вміла відрізнити золота, що довше затримувалось на місці, від камінців та шматочків породи, які танцювали й підскакували на сітці. З дитячим захопленням Кон раз у раз хапав руді від пилу дрібненькі самородки, яких вона не помітила. Але невдовзі вона збагнула закони руху легких камінців і значно важчого золота, яке застрявало у верхній сітці або, провіяне від пилу та дрібного піску, падало на нижній лист.

Стоя’ти годинами під палючим сонцем, дихати пилюкою, робити одноманітні механічні рухи й стежити за нескінченним танком бурих та червонястих камінчиків було нудно і стомливо. Саллі дивом дивувалась, як працює Морріс — настирливо, нестримно, ніби все його життя залежало від того, скільки він навигрібає з землі отих вивертливих золотих зерняток. Вони з Коном розбивали кайлом твердий грунт або згрібали у відвал гальку й час від часу припиняли роботу, щоб підсипати породи в грохот та поглянути, як Саллі управляється і ним. Чоловіки з ніг до голови були вкриті гарячою рудою пилюкою. Обличчя та руки здавались від неї зовсім червоними, і піт, стікаючи струмками, прокладав у цьому гримі різкі борозни.

Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь : одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті — скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.

Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» — а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.

Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію — помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.

Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.

Не треба було пояснювати, чим це загрожує. Скоро землю буде закілковано в усіх напрямках, і Кон та Морріс уже не зможуть добувати розсипне золото, як збирались, перш ніж узяти право на розробку руди. Щоправда, перед від’їздом з Кеноуни Кон побував у конторі інспектора і зробив заявку на ділянку, яку вони вже закілкували, але було мало надії на те, що їм дозволять користуватися цією ділянкою, поки старателі не перетрусять усі розсипища.

Між Коном та старателями, яких він привів, одразу почалися непорозуміння. Не минуло й кількох днів, як учасники цього походу прислали делегата, і той звинуватив Кона та Морріса в тому, що вони захопили більше землі, ніж дозволено, і приховали розсипне золото, не зробивши на нього заявки. Після цього старателі повалили валом на ділянку й закілкували її аж до самої траншеї, де, за твердженням Кона, починалась знайдена ним жила.

В нестямі Кон схопив рушницю й погрожував застрелити кожного, хто тільки спробує шукати розсипище на його землі. Морріс ледве угомонив старого. Було послано по інспектора. В неділю зранку відбулися бурхливі загальні збори, на яких інспектор виніс рішення на користь старателів.

Це означало, що заявки на розсипища можна робити вздовж усієї лощовини, а також на прилеглій до неї низині. Кон та Морріс зберегли за собою лише нерозроблену ділянку кряжа і втратили багатообіцяючі розсипища біля його підніжжя.

Кон не міг примиритися з тим, що в нього відібрали цю землю. Він злостився на старателів і всіляко їм мстив; нікому не дозволяв користуватися своїм опріснювачем, посилаючись на те, що, мовляв, апарат дуже малий і води вистачає тільки для нього самого з напарником та їхніх коней. Це була правда, але відмова ще більше настроїла всіх проти Кона. Один із старателів поставив свій опріснювач на березі озера й почав продавати воду в Коновій Лощовині, як вони назвали це місце.

Морріс продовжував працювати на ділянках з розсипним золотом, залишених йому та Кону, і на ділянці, яку вони закілкували для Саллі; але Кон вештався без діла, накидаючись з лайкою на кожного, хто траплявся йому під руку. Він ніяк не міг заспокоїтись і побороти в собі ворожість до людей, які захопили розвідану ним землю. Спершу декому щастило: вони знаходили самородки вагою від десяти до сімдесяти унцій. Але більшість старателів невдовзі повитягали свої кілки й пішли в інші місця, вирішивши, що в Коновій Лощовині золота майже немає і лише два-три чоловіки зможуть добути щось путнє біля старого річища.

Коли в них знов кінчалися харчі, в Кеноуну поїхала Саллі. Морріс боявся залишати Кона самого, щоб той тут ще чогось не накоїв. Він прикинув,, що Саллі встигне повернутись до вечора, якщо виїде удосвіта.

Було дуже заманливо і приємно вибратися з табору, де не припинялися