Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Вона й сьогодні прогуляла, — каже матінка. — Вже ж я знаю. Як вона сама розповідає, сьогодні пополудні один хлопчик повіз її кататись, а ти погнався слідом за нею.

— І як би я це зумів? — дивуюсь. — Я ж на цілих півдня, саме пополудні, віддав машину. Прогуляла вона сьогодні чи ні, це вже минуло, — кажу я. — Якщо вас так хвилює її школа, попереживайте ліпше за наступний понеділок.

— Я хотіла б, щоб ви з нею краще ладнали, — каже матінка. — Але ж вона успадкувала всі ті свавільні риси. І навіть Квентінові. Я й подумала тоді: навіщо, зважаючи на все успадковане, давати їй ще й це ім’я? Іноді я думаю, що то Бог покарав нею мене за гріхи Кеддіні й Квентінові.

— Святий Боже! — кажу я. — Нічогенькі думки у вас. То й не дивно, що ви весь час хворієте.

— Ти про що? — перепитує вона. — Щось я не втямила.

— А воно вам треба? — і я її питаю. — Благопристойним жінкам багато чого не втямити, а без знаття їм краще життя.

— Обоє вони пішли своїм трибом, — провадить вона. — Тільки я спробую якось підправити їх, а вони шусть під батькове крило: захисти, мовляв! А він завжди казав, що приструнчувати їх не треба, бо й так вони знають уже, що то таке чистота й чесність, а саме в цьому й полягає вся можлива наука. Сподіваюся, тепер він задоволений.

— Ви ж маєте добру опору — Бена, — кажу я. — Тож не падайте духом.

— Вони ж цілеспрямовано виштовхували мене зі своїх життів, — провадить матінка. — І вічно вони були вкупочці, Кедді й Квентін. Вічно змовлялися потайки супроти мене. Та й супроти тебе, тільки ти був іще замалий і не усвідомлював цього. Завжди вони вважали і тебе, й мене за чужих, як ото дядечка Маврі. Я завжди казала твоєму батькові, що їм дається забагато волі й що вони все удвох та вдвох. Коли Квентін пішов до школи, нам довелося і її навздогін за ним туди послати, на рік раніше, ніж належало, аби тільки вони були разом. Геть ні в чому не хотіла відставати від нього. Їй просто нестерпно було, коли хтось із вас робив щось таке, що їй не до снаги. Марнославство бурхало в ній, марнославство й хибна гордість. А коли біди її почалися, я вже знала: і Квентінові неодмінно закортить утнути щось настільки ж нехороше. Але я навіть уявити не могла, що він виявиться таким егоїстом і… мені й у найгірших снах не снилося, що він…

— Можливо, він якось знав, що буде в неї дівчинка, — кажу я. — І що аж дві такі сваволі йому буде вже годі витерпіти.

— А він таки міг би якось стримувати її, — каже матінка. — Був він, здається, єдиний, хто міг би хоч трохи впливати на неї. Але й тут Бог покарав мене.

— Еге ж, — я кажу. — Як жаль, що то не я втопився, а він. Із ним ви були б куди щасливіші.

— Ти бовкаєш отакі речі, аби дошкулити мені, — каже матінка. — Втім, я це заслужила. Коли вони почали продавати землю, аби за ті гроші послати Квентіна в Гарвард, я казала батькові твоєму, що він і тебе має забезпечити, не меншою мірою. А потім, коли Герберт запропонував улаштувати тебе в свій банк, я сказала, що цим і забезпечено тобі кар’єру, а потім, коли почали рости борги і я змушена була продати наші меблі й рештки пасовиська, я негайно написала їй, адже, казала я, вона повинна усвідомити, що їй з Квентіном дісталися не тільки їхні частки, а й частина Джейсонового паю, та що тепер її обов’язок — відшкодувати Джейсону. Я сказала, що вона зробить це хоча б із поваги до батька. Тоді я ще вірила в таке. Але нині я — бідна стара жінка, змалку привчена вірити, що люди здатні чимсь поступатись заради рідних. Ота моя віра — то ж моя вина. Ти маєш право докоряти мені.

— То вам здається, ніби мені потрібна чиясь допомога — ніби я не здатен зіп’ястися на власні ноги? — кажу їй я. — Ще й від кого допомога — від жінки, що не знає навіть, хто батько її дитини.

— Ох, Джейсоне! — тільки й мовила матінка.

— Вибачте, — кажу я. — Я не хотів завдати вам болю. То я не подумавши.

— Та чи могла я навіть припустити, що таке може статися, — каже, — після всього, що я вистраждала.

— Ні-ні, — кажу я. — То я не подумавши бовкнув.

— Сподіваюся, хоч цю чашу мені не доведеться випити, — каже.

— Авжеж, — кажу я. — Надто вже вона схожа на нього й на неї, аби ще сумніватися.

— Такого я б уже не знесла, — каже матінка.

— То й викиньте це з голови, — я їй. — А що, вона знову розхвилювала вас своїми вечірніми вилазками?

— Ні. Я змусила її усвідомити, що це робиться для її ж добра та що вона й сама колись мені за це подякує. Вона забирає до себе нагору свої підручники, я замикаю її на ключ, і вона сидить, учить уроки. Іноді світло горить у неї аж до одинадцятої.

— А звідки у вас така певність, що вона в цей час уроки вчить? — питаю я.

— Я вже й не знаю, чим іще їй там, на самоті, займатись, — каже. — Книжок вона не читає.

— Авжеж, — кажу я. — Де вам знати. І дякуйте своїй долі, що й не знаєте, — так я кажу. Але не вголос. Тільки знову розплакалася б, і знову через мене.

Я чув, як вона йде нагору сходами. Потім гукнула Квентіну, й та обізвалася з-за дверей: «Чого вам?» — «На добраніч!» — матінка їй. Потім скреготнув ключ у замку, й матінка потупала до себе в спальню.

Я ж докурив сигару й собі побрався нагору. У Квентіни все ще світиться. Світло сочиться крізь порожню замкову шпарину, але не чути жодного звука. Як же тихо вона вчиться. Можливо, у школі привчили до такої тиші під час занять? Потім я побажав матінці доброї ночі, пройшов до себе, дістав скриньку й знову перелічив. Чую, як Великий Американський Валах дає хропака за стіною, мов пильня пиляє. Десь я вичитав, що церковним співакам роблять таку операцію, аби голос у них став мов жіночий. Але, можливо, він і сам не відає, ні що з ним проробили, ні чому містер Берджес якось-то заспокоїв його штахетиною з паркана. Одначе коли б його просто з операційного стола, поки ще наркоз діяв,