Шум і лють - Вільям Фолкнер
— Хто ж він, той чоловік? — питаю Джоба.
— А містер Джейсон Компсон! — відказує. — Вйо, здохляко!
Одне колесо в нього от-от відпаде. Провів поглядом: чи ж доїде хоч до кінця провулка, не розвалившись? Ото дай чорнюкові фургона чи бричку яку. Кажу матінці: в тій старезній чортопхайці соромно ж і людям на очі потикатись, а ви її зберігаєте в каретнику, аби тільки раз на тиждень провезти в ній того вічного малюка до цвинтаря. Кажу ще: він-бо не перший, кому не все до смаку, що доводиться робити. А я б ото з ним так: або в машині катайся, як усі культурні люди, або сиди вдома. От ніби він тямить, куди чи на чім його везуть, а нам тримати для нього той ридван та ще коня, аби він чинив виїзд по неділях надвечір.
А Джоба воно зовсім не хвилює, відпаде те колесо чи ні, — йому аби тільки не задалеко ноги трудити. Ото я й кажу: їм місце — тільки в полі, горба гнути від рання й до смеркання. Ситість, легка робота — то найгірше для них. Поживе чорнюк трохи з білими, як у Бога за пазухою, — а завтра ти його хоч на смітник викидай. Такі спритники робляться з них — у вічі тобі каже, що зробив роботу, а він її й не думав робити. От, приміром, Роскус у житті своєму припустився єдиної помилки — взяв якось-то та й помер. Вулюґати й красти мастаки, ну а огризатися будуть тобі щодень нахабніш, аж поки й доведуть, що схопиш якусь дошку чи що там та й приб’єш його. Ну, та це Ерлова справа. Але я на його місці добачив би в цьому вбивчу антирекламу для його крамниці, щоб ото мій товар та розвозив по місту ледь живий чорнюк і то в фургоні, який от-от розсиплеться на першому ж закруті вулиці.
Сонце сховалося у верхівках дерев, і в крамниці вже й сутеніло. Я пройшов до вхідних дверей. На площі безлюдно. Ерл у задній кімнаті замикає сейф, а ось і дзиґарі забамкали на вежі.
— Замкнеш задвіркові? — питає мене. Я пішов туди, замкнув, повернувся. — Ти ж, мабуть, ідеш увечері на виставу? — питає. — Я начебто давав тобі вчора контрамарки?
— Так, давали, — кажу. — Хочете їх забрати?
— Ні-ні, — каже. — Я тільки уточнити хотів, давав тобі їх чи ні. А то ще пропадуть.
Замкнув Ерл двері, сказав «до побачення» й пішов. Горобці все так само верещать на деревах, але на площі порожньо, лише кілька автівок стоять. Перед аптекою якийсь «форд», але я проминув, навіть не придивляючись. Я знаю свою міру, коли мені того чи цього вже задосить. Спробував напутити її — то й досить з мене. Мо’, варто навчити Ластера водити машину, й хай тоді цілоденно ганяються за нею, а я сидітиму вдома та бавитимуся з Беном.
Зайшов, купив кілька сигар. А тоді надумався ще більше болю в голову собі напхати, то й став, побалакав трохи з ними.
— Ну, а ти, — питає мене Мак, — либонь, ставиш у цьому сезоні на «Янкі»?
— Це б чого? — перепитую.
— Бо команда призова! — каже. — Ніхто в лізі її ще не переміг.
— Та ні, — заперечую. — Видихалися вони, — кажу. — Невже ти думаєш, що хоч одній команді може таланити вічно?
— Як на мене, то вони заслужено виграють, не на везінні, — каже Мак.
— Ну, а я в житті не поставлю на команду, в якій виступає той бовдуряка Рут, — кажу я. — Навіть якщо знатиму, що вона виграє.
— Та ти що? — чудується Мак.
— Я тобі в обох лігах налічу по доброму десятку гравців, куди достойніших за Рута.
— А чим тобі Рут поганий? — питає Мак.
— Та нічим. Анічим. Але мені навіть на фотографію його дивитися бридко.
Я вийшов на вулицю. Засвічуються ліхтарі, люди на вулицях поспішають додому. Іноді горобці до самої ночі шваргочуть. Того вечора, коли біля суду засвітили нові ліхтарі, світло побудило їх, і вони цілу ніч літали, б’ючись об лампочки. І коїлось таке дві чи й три ночі, а тоді одного ранку вони десь поділися. А місяців за два знову всі назад повернулися.
Поїхав я додому. В будинку нашому ще не світиться, але всі видивляються у вікна на мене, а Ділсі в кухні знай кипить, аж булькає, що скільки ж можна гріти та й гріти оту вечерю, і коли ж той господар повернеться, — от ніби все воно за її кошт куплено. Послухати її, то можна подумати, що це якась світової ваги вечеря та що все пропаде пропадом, якщо та вечеря затримається через мене на кілька хвилин. Зате хоч разок приїхав у такий момент, що не бачу Бена й того чорнюка, які почіплялися на ворота, достоту ведмідь і мавпа в одній клітці. Хай-но лиш ледь повечоріє, і він уже й суне до воріт, мов ото корова у рідний хлів, учепиться в прути, головою хитає та наче постогнує, мов сам до себе щось каже. І хоч як його вчи-товчи, а з нього те все мов з гуски вода. Якби те, що дісталося йому за те, що вискочив у незамкнену хвіртку, та спостигло мене, я б надалі сахався від тих школярок, мов від вогню. Я часто намагався збагнути, і що то він думає там, під хвірткою, стежачи, як дівчатка повертаються додому зі школи. Наче силкується чогось захотіти, а чого саме — й не згадає, як не згадає й того навіть, що він уже того й не хоче, бо й хотіти не може. А чи що він думає, коли його обкладають спати й він, роздягнений, випадково гляне на себе й тут-таки зареве. А я так кажу: даремно вони обмежилися тільки ним. Кажу їй, що знаю, чого тобі треба: а того ж самого, що й Бенові. Тоді б ти й поводилася пристойно. А
