Шум і лють - Вільям Фолкнер

А вона мені та я ж хочу щоб ти був щасливий завів свою родину а не змарнував життя своє на каторжний труд задля нас. Але скоро-скоро я вже піду від вас і тоді ти зможеш вільно одружитися хоча ніколи не знайти тобі такої жінки що була б гідна тебе. А я їй: Еге ж, ще й як зможу! Та ви ж негайно і з могили вискочите, щоб нізащо не попустити цьому, знаю я вас! Ба ні, кажу, дякую, досить з мене турботи про тих жінок, що вже є у мене вдома. А хай я одружуся, то неодмінно з’ясується, що вона наркоманка чи щось таке. Тільки цього мені й бракувало, в цій сімейці.

Сонце вже зайшло за методистську церкву, й голуби літали туди-сюди навкруг шпиля, а коли нарешті відіграв оркестр, до мене долинуло й воркування їхнє. Ще й чотирьох місяців не спливло від Різдва, а їх уже й знову чи не стільки, як було. Либонь, пастор Волтол може знову тішитися ними й радіти. Такий крик здійняв, от ніби ми людей убиваємо, та цілу промову нам виголосив, умовляючи, а одному навіть за цівку рушниці вчепився, заважаючи цілитися. Розводився про мир на землі, про благовоління до всього сущого та що навіть горобець хай не впаде на землю. Але навіщо йому думати, скільки їх там розплодилося? Справами він не займається, то й на годинник не дивиться. І навіть податків не сплачує — не його ж то грошики викидаємо щороку на чищення баштових дзиґарів, аби хоч якось працювали. Сорок п’ять доларів узяв останнього разу майстер. Тоді я налічив добру сотню поскиданих на землю голопузьків їхніх. Мали б ті голуби тяму, то й геть полетіли б із міста. А добре все-таки, що пут на собі я маю не більше, ніж оті гуль-гулі.

Знову заграв оркестр, гучної та шпаркої, як зазвичай під завісу. Мугирі, либонь, натішилися по саму зав’язку. Можливо, їм стане тієї музики на всі чотирнадцять-п’ятнадцять миль зворотної дороги в фургоні додому, та й ще поки поночі порозпрягають, та корму дадуть, та ще й подоять. Але хіба то робота? Ось вона, робота справжня: коровам ті мотивчики насвистувати й жарти переказувати, а опісля ще й підрахувати, скільки ж вони заощадили на тому, що й худоби своєї не повели на виставу. Можливо, й підрахують: якщо маєш п’ятеро дітей та ще семеро мулів і ходив разом із родиною на виставу, то в підсумку вийде аж чверть долара чистого прибутку. Десь отакі в них рахуби. Тут Ерл став на порозі, тримає пакунки якісь під пахвами.

— Ось іще кілька замовлень на довіз додому, — каже. — А де ж дядечко Джоб?

— Гадаю, на виставу пішов, — припустив я. — Не встежили ви його.

— Та він не вшивається, не попросившись, — каже Ерл. — На нього я можу покластись.

— Не те, що на мене, — кинув я.

Підійшов Ерл до дверей, визирнув, дослухаючись.

— А добрий оркестр у них, — каже. — Оце вже, здається, й закінчують.

— Якщо не надумали й заночувати отам, — кажу я.

А вже й ластівки зашугали, і чути, як горобці збиваються в зграї на деревах у дворі суду. Раз у раз яка-небудь невеличка їх зграйка спурхне, поколує над дахом та й знову щезне. Здається мені, від них не менше шкоди, ніж від голубів. Через них і на лавці в дворі не посидиш. Ти й сісти ще не встиг, а воно тобі ляп! Просто на капелюх. Але то вже мільйонером треба бути, аби дозволити собі їх відстрілювати, коли один заряд коштує п’ять центів. Посипати б отам на площі трохи затруєної приманки, то за один день здихалися б їх, адже якщо торгівець не годен курей угледіти, щоб не блукали по всій площі, то не птицю йому слід продавати, а що-небудь без рота чи дзьоба: плуги чи там цибулю. А якщо господар не втримає своєї зграї у дворі, то або не потрібні йому ті пси, або такий-то він уже нікудишній хазяїн. Ото я й кажу: якщо в місті усі справи й торгівлю провадити по-сільському, то й буде не місто, а село.

— Все одно мало буде вам радості, хай навіть вони там і скінчили, — кажу я. — Зразу ж кинуться запрягати та й додому, хто куди, і добре, як дістануться ще до півночі.

— То що ж, — каже Ерл. — Хоч розважилися. Не біда, якщо вони, бува, й потратяться на таке діло. Фермер на тих своїх пагорбах гарує, мов каторжник, а отримує від того так мало.

— Жоден закон не примушує їх обробляти їхні пагорби, — кажу я. — Чи й долини.

— А де б ми з тобою були, коли б не фермери? — каже Ерл.

— Особисто я оце лежав би вдома, — кажу. — І на лобі в мене був би пухир з льодом.

— Надто часті в тебе оті головні болі, — зразу ж Ерл мені й зауваження. — Чом не обстежиш свої зуби як слід? Він уранці тобі всі їх належно оглянув?

— Хто — він? — перепитую.

— Ти ж казав, що був у зубного.

— Вам прикро, що у мене в робочий час бувають головні болі? — питаю. — Вас це дратує?

Он уже вони у провулку, валом валять із вистави.

— Ідуть уже наші гуляники, — Ерл каже. — Ану ж скочу я за шинквас!

І вийшов. Якесь воно цікаве явище: хоч би на що ти поскаржився, чоловік порадить тобі сходити до дантиста, а жінка — оженитись. І завжди саме так: у кого ніколи й нічого в житті не виходить, той неодмінно стане повчати тебе, як вести справу. А чи ті зачухані професори з коледжу: пари цілих шкарпеток за душею не мають, а вас навчатимуть, як за десять років заробити мільйон, а жінка, що й разу не спромоглася вийти заміж, залюбки візьметься напучувати вас, як завести сім’ю.

Ось і старенький Джоб заїхав на подвір’я. Коли нарешті він накрутив віжки довкола держака для нагайки, я й питаю його:

— Ну то як, сподобалися артисти?

— Я там не був, — відповідає. — Але якщо мене захочуть арештувати цього вечора, то знайдуть саме в тому наметі.

— Так я тобі, чортяці, й повірив, — кажу. — Таж від третьої години щось десь тебе носить. Містер Ерл допіру виходив сюди у двір, тебе шукав.

— Я ділом займався, — відповідає старий. — Містер Ерл знає, де я був.

— Може, ти його й обдуриш, — кажу, — але не бійся, я тебе не викажу.

— Аякже, — говорить, — кого ж іще мені тут дурити, крім