Шум і лють - Вільям Фолкнер

— Ну що тобі до того, — сказала місіс Компсон. — Не на тебе ж ліг цей тягар. Це не твоя відповідальність. Ти завжди можеш піти собі куди завгодно. Не тобі випало що день Божий винóсити на плечах своїх оцю ваготу. Що тобі до всіх їх, до пам’яті містера Компсона. Я ж бо знаю, що ти ніколи не мала ніжних почуттів до Джейсона. І ніколи й не намагалася приховати свою нелюбов до нього.

Ділсі все мовчала. Та ось вона повільно обернулась і, тримаючись рукою за стіну, розпочала свій спуск, обома ногами, як те роблять маленькі діти, стаючи на кожну сходинку.

— То ви вже йдіть до себе, а його й не чіпайте, — сказала вона. — Не заходьте до нього поки що. Ось я зараз розшукаю Ластера та й пришлю до нього. А він хай ще поспить.

Ось вона вже й повернулася до кухні. Зазирнула в плиту, тоді через голову скинула свого фартуха, надягла шинель, відчинила вхідні двері й окинула поглядом подвір’я. Лиш вітер жбурнув їй в обличчя колючу мжичку, але нічого рухомого, на ногах, не потрапило до її поля зору. Тоді вона обережно, мов скрадаючись, спустилася з ґанку та обійшла ріг кухні. Й тієї ж самої миті перед нею виник Ластер — швидко, з безневинним виглядом, вискочив із льоху.

Ділсі й замерла.

— Ти що там затіяв? — спитала вона.

— А нічо’, — відказав Ластер. — Містер Джейсон звелів мені перевірити, звідки в погребі вода береться.

— Звелів то звелів, але коли ще? — сказала Ділсі. — Чи не на цей Новий рік, га?

— Просто я подумав: хай погляну, поки вони сплять, — сказав Ластер.

Ділсі підійшла до дверей льоху. Ластер відступив набік, і вона задивилася в сутінь, що тхнула сирою землею, цвіллю та гумою.

— Гм! — проказала Ділсі. Тоді знову глянула на Ластера. Той відповів їй своїм поглядом — лагідним, невинним та відкритим. — Що ти намислив, не відаю, але не смій того робити. Сьогодні від самого рання інші мені спокою не дають, то й ти туди ж? Зараз-таки біжи до Бенджі, займися ним, чуєш?

— Так, мем, — сказав хлопець і швидко почимчикував до ґанку.

— Стривай! — зупинила його Ділсі. — Поки ти напохваті в мене, принеси-но ще оберемок дров.

— Так, мем, — обізвався Ластер. Обминув стареньку й рушив до купи дров. Коли ж за хвилину він знову тицьнувся у двері, знов зневидимілий та мов засліплений за своєю дров’яною оболонкою-аватарою, Ділсі відчинила йому й твердою рукою провела через кухню.

— Посмій тільки знову гуркнути! — застерегла вона. — Тільки посмій!

— А як же ще мені їх? — надсадно прокректів Ластер. — Я не можу їх легенько покласти.

— Ну то постій хвильку спокійно, потримай, — сказала йому Ділсі й почала розвантажувати його, по поліняці за кожен раз. — І що воно вселилося в тебе цього ранку? Досі ти більше, ніж по шість полінець за раз, ніколи не приносив. Ану кажи, що знову намислив? Проситимеш, щоб дозволила щось? Хіба ті лицедії ще не поїхали геть?

— Так, мем, поїхали.

Ось вона вже й останнє поліно поклала в ящик.

— А зараз гайда нагору та побудь із Бенджі, як я вже казала тобі, — мовила Ділсі. — Аби я докухторила спокійно — аби не горлали на мене звідтам, згори. Ти добре втямив, що я сказала?

— Так, мем, — сказав Ластер і зник за гойдливою стулкою дверей. Ділсі підкинула ще дровець у плиту й знову заходилася коло тіста. А потім і знову заспівала.

У приміщенні потепліло, й незабаром шкіра у Ділсі набула соковито-лискучого відтінку, а то ж була мов попелом припорошена чи холодом приморожена, як і в Ластера також. Вона сновигала по кухні, призбируючи знадоби до страв та відміряючи, скільки чого й куди треба. На стіні над буфетом цокав кабінетний годинник, який можна було розгледіти хіба ввечері, при світлі лампочки, але який і ввечері лишався багатозначно загадковий завдяки своїй однострілочності, а тоді він узяв і, заскреготавши, немовби прокашлюючись, вибив п’ять разів.

— Восьма година, — промовила Ділсі. На мить полишивши своє куховарство, вона підвела голову, дослухаючись. Але з будинку не долинало ні звуку, ото тільки в кухні годинник цокав та вогонь весело полускував. Вона відкрила духівку, глянула, наскільки пропеклося печиво на панівці, а тоді так і завмерла, зігнувшись: хтось спускався сходами. Ось хтось перейшов їдальню, а потім відчинилася гойдлива стулка, й до кухні увійшов Ластер, а слідком за ним — дебелий чоловік, чиє велике тіло немовби усе складалося з часточок, які чомусь чи не могли, чи й не хотіли злагоджено співпрацювати одна з одною, а чи бодай з кістяком, на якому сиділи. Шкіра його була землисто-мертвотна, безволоса; весь одутлуватий, він клишав ногами, подібно до вченого ведмедя. Біляве, тонесеньке волосся гладенькою гривкою було зачесане на лоб, немов на старовинних дитячих світлинах-даґеротипах. Очі — чисті, ніжно-волошкові, а товста спідня губа одвисла, випускаючи ледь помітну струминку слини.

— Він що, змерз? — запитала Ділсі.

— Чи він — того не знаю, а я ще й як! — признався Ластер. — На Великдень завжди холодно. Просто мов закон такий. А міс Келайн сказала, якщо тобі ніколи зробити їй гарячу грілку, то вона й так обійдеться.

— Ох, Боженьку мій! — вигукнула Ділсі. Підсунула стільця в куток між дров’яним ящиком і плитою. Чоловік слухняно пішов і сів там. — Піди-но пошукай її в їдальні, я десь там її поклала, — сказала Ластерові Ділсі. Хлопець пішов і приніс грілку. Ділсі налила гарячої води, подала йому грілку. — Мерщій віднеси! — наказала. — Та подивись, чи не прокинувся там Джейсон. Скажи їм, що сніданок готовий.

Ластер вийшов. Бен так і лишився сидіти біля плити. Сидів він, увесь якось розплившись і геть нерухомо, тільки головою знай кивав угору-вниз, задивившись на Ділсіну метушню своїм мило-неуважливим поглядом. Та ось повернувся Ластер.

— Він уже встав, — доповів старенькій. — Міс Келайн звеліла подавати на стіл. — Ластер підійшов до плити, простяг над нею руки долонями донизу. — Тільки ж він не просто встав, а якраз на ліву ногу.

— А що там таке з Джейсоном? — запитала Ділсі. — Та відійди від плити! Не даєш мені нічого зробити.

— Я змерз! — поскаржився Ластер.

— А чо’ ти стільки простирчав у тому погребі? — дорікнула Ділсі. — То що там Джейсон, бучу здійняв?

— Та накричав на мене з Бенджі — мовляв, ми розбили вікно в його кімнаті.

— У нього вікно розбито? — уточнила Ділсі.

— Ото ж і каже: вікно розбито, — сказав Ластер. — І винуватить мене: ти,