Завоювання Плассана - Еміль Золя
— Ату, ату його! — кричали хлопчаки.
Обливаючись холодним потом і спотикаючись, Муре почув голос старої пані Ругон, яка говорила дружині інспектора лісного відомства:
— Дивіться, ось цей нещасний! Це ганьба! Ми не можемо далі цього терпіти.
Тоді Муре, не володіючи більше собою, кинувся бігти. Витягнувши руки, нічого не тямлячи, він біг на вулицю Баланд, куди за ним гналася вся юрба хлопчаків, — їх уже була ціла дюжина. Йому здавалося, що по крутому спуску вулиці за ним з приглушеним сміхом мчать крамарі з вулиці Банн, торговки з ринку, перехожі з бульвару, молодь з клубу, Ругони, Кондамени, весь Плассан. Хлопчаки тупотіли ногами, стрибали на гострому камінні, зчиняючи такий галас, наче в тихий квартал впустили зграю собак.
— Лови його! — гукали вони.
— Ану, ату! Ну й кумедний сюртук!
— Гей, ви там, забігайте з вулиці Таравель, там його схопите.
— Мерщій! Мерщій!
Муре зробив одчайдушне зусилля, щоб добігти до своїх воріт, але спіткнувся і впав на тротуар; знесилений, він лишився там лежати кілька секунд. Хлопчиська, трохи побоюючись його кулаків, колом оточили його з переможними криками, а найменший з надзвичайно серйозним виглядом підійшов ближче і кинув у нього гнилий апельсин, який розбився над лівим оком. Муре насилу підвівся і вві йшов у дім, не витираючись. Роза мусила взяти мітлу, щоб прогнати бешкетників.
Після цієї неділі весь Плассан переконався в тому, що Муре збожеволів. Розповідали надзвичайні речі. Наприклад, він на цілі дні замикався в кімнаті, де вже рік не було метено; і це не чиясь вигадка, бо це чули від служниці, яка жила в домі. Що міг він робити в цій порожній кімнаті? Чутки ходили різні. Служниця казала, що він удавав з себе мертвого, і це перелякало всіх в кварталі. На ринку твердо вірили, що він ховав там труну, лягав у неї з відкритими очима й схрещеними на грудях руками і лежав так з доброї волі від ранку до вечора.
— Йому вже давно загрожувало божевілля, — в усіх крамницях повторювала Олімпія. — Хвороба розвивалася поступово: він робився сумним, шукав кутків, де міг би сховатись, знаєте, як тварини, коли захворіють… Щодо мене, то тільки-но я увійшла в цей дім, я сказала своєму чоловікові: «З хазяїном не все гаразд». У нього були жовті очі і похмурий вигляд. І відтоді йому дедалі гіршало… У нього з’явились найхимерніші примхи. Він рахував грудки цукру, замикав навіть хліб. Він дійшов до такої жахливої скнарості, що бідолашна його дружина не мала черевиків, щоб вийти на вулицю… От уже хто нещасна людина, я їй співчуваю від усього серця! Чого вона тільки не витерпіла! Ви тільки уявіть собі її життя з цим самодуром, який навіть не вміє поводитись як слід за столом. Він кидає свою серветку серед обіду і виходить, як одурілий, покопирсавшись у своїй тарілці… І задирака до того ж! Він робив сцени через те, що хтось пересуне баночку з гірчицею. Тепер він не говорить вже нічого, поглядає, як хижий звір, і кидається на людей, не кажучи ні слова. Чого я тільки не надивилася! Якби я хотіла розповісти…
Розпаливши отак цікавість слухачів, що закидали її запитаннями, вона бурмотіла:
— Ні, ні, це не моє діло… Пані Муре свята жінка, вона терпить, як справжня християнка, у неї на це свій погляд, треба його поважати… Чи повірите, він хотів перерізати їй горло бритвою!
Завжди розповідалося те саме, але ця історія мала певний ефект: стискалися кулаки, жінки говорили, що Муре треба задушити. Коли хтось не вірив цьому і похитував скептично головою, його враз припирали до стіни, вимагаючи, щоб він пояснив жахливі сцени, які відбувалися щоночі; тільки божевільний здатний вчепитися отак у шию своєї дружини, тільки-но вона ляже спати. Було справді щось таємниче в цьому, що допомагало поширенню історії в місті. Протягом майже цілого місяця поголоски ширилися все більше. А на вулиці Баланд, незважаючи на жахливі плітки, які розпускала Олімпія, настав спокій, ночі минали тихо. Марта дратувалася, коли домашні радили їй, чогось не договорюючи, бути дуже обережною.
— Ви хочете все робити по-своєму, правда? — казала Роза. — Побачите… Він почне знову… Колись уранці ми знайдемо вас убитою.
Пані Ругон тепер прибігала через день. Вона входила із скорботним виглядом і вже в передпокої питала Розу:
— Ну що? Сьогодні нічого не трапилося?
Побачивши дочку, вона обіймала її з якоюсь шаленою ніжністю, ніби боялась, що більше її не побачить. Фелісіте казала, що проводить жахливі ночі, не спить, здригається при кожному дзвонику, чекаючи, що прийдуть сповістити про якесь нещастя, — це не життя, а мука. Коли Марта починала запевняти її, що їй не загрожує ніяка небезпека, вона в захопленні дивилась на неї і вигукувала:
— Ти ангел! Коли б мене тут не було, ти дала б себе вбити, навіть не зітхнувши. Але, будь спокійна, я охороняю тебе, я вживаю заходів. В той день, коли твій чоловік хоч мізинцем зачепить тебе, я йому покажу!
Більше ніяких пояснень вона не давала. Річ у тому, що вона відвідала всіх впливових у Плассані осіб, по секрету розповіла про горе своєї доньки мерові, супрефектові, голові суду, взявши з них слово, що вони мовчатимуть про все.
— До вас звертається мати, доведена до розпачу, — казала вона із сльозами на очах. — Я вручаю вам честь і гідність своєї дочки. Мій чоловік захворів би, якби стався публічний скандал, але ж я не можу чекати фатальної розв’язки… Порадьте мені, скажіть, що я мушу зробити.
Всі ці люди були надзвичайно люб’язні. Вони заспокоювали її, обіцяли подбати про пані Муре, тримаючись осторонь: в разі найменшої загрози вони вживуть заходів. Особливо просила вона про це пана Пекера де Соле і пана Гастуаля, як сусідів її зятя, — вони могли втрутитися відрізу, коли б трапилось нещастя.
Ця історія про розсудливого божевільного, який чекає півночі, щоб робитися буйним, жваво обговорювалась на сходинах обох компаній в саду Муре. Їх учасники ретельно відвідували абата Фожа. О четвертій годині він виходив у сад і дуже привітно приймав гостей в альтанці; як і раніше, він поводився дуже скромно і
