Завоювання Плассана - Еміль Золя

— Нема сумніву, що ще менше він любить попів, — зробив висновок чийсь глузливий голос.

Пані Ругон, здавалось, якийсь час нічого не знала про плітки, що ними цікавилося все місто. Вона, як і раніше, усміхалася, прикидалась, ніби не розуміє натяків, які їй робили. Але якось, після довгого візиту пана Делангра, вона прибігла до дочки, розгублена і з сльозами на очах.

— Ах, люба моя дитино, — обнімаючи Марту, казала вона. — Про що я допіру довідалась! Твій чоловік ніби докотився до того, що підняв на тебе руку? Це ж брехня, правда? Я рішуче заперечила. Я знаю Муре. Він погано вихований, але він не лиха людина.

Марта почервоніла; вона, як завжди, коли при ній говорили на цю тему, відчувала сором і замішання.

— Пані не буде скаржитися! — із своєю звичайною зухвалістю вигукнула Роза. — Вже давно я пішла б до вас розповісти про це, якби не боялась, що пані мене лаятиме.

Стара дама приголомшено опустила руки на коліна.

— То це правда? — прошепотіла вона. — Він тебе б’є?.. О мерзотник!

Вона заплакала.

— Дожити до моїх літ, щоб побачити отакі речі!.. Людина, якій ми зробили стільки добра, коли вмер його батько, а він був у нас прикажчиком… Це Ругон хотів, щоб ви побралися, хоч я йому й казала, що в Муре фальшиві очі. Взагалі він ніколи не поводився з нами добре; і в Плассані він оселився тільки для того, щоб хизуватися перед нами своїми жалюгідними грішми, які йому пощастило наскладати. Хвалити бога, нам він не був потрібний, ми багатші за нього, і це його дратувало. Він обмежений і до того ж заздрісний; цей неотеса не хотів бувати в моєму салоні, він луснув би там з заздрощів. Але я не лишу тебе, моя доню, з такою потворою. На щастя, у нас є закони.

— Заспокойтеся, все це перебільшено, запевняю вас, — мовила Марта в дедалі більшому замішанні.

— Ось побачите, що вона його ще захищатиме, — сказала куховарка.

В цю мить абат Фожа і Трупі, які про щось радилися в саду, почувши гомін, підійшли ближче.

— Пане кюре, я глибоко нещасна мати, — почала пані Ругон, підвищивши голос. — Зі мною лишилася тільки одна дочка, і ось я дізнаюся, що вона виплакала всі очі… Я благаю вас, ви живете коло неї, заспокойте її, обороніть її.

Абат пильно дивився на неї, наче прагнучи зрозуміти причину цього раптового суму.

— Я тільки що бачилась з однією особою, ймення якої не називатиму, — вела вона далі, в свою чергу втупивши очі в священика. — Ця особа налякала мене… Господь знає, що я зовсім не хочу нападати на мого зятя! Але ж мій обов’язок захищати інтереси своєї дочки… Мій зять — негідник, він брутально поводиться з своєю дружиною, викликаючи обурення всього міста, він вплутується в усі брудні справи. Ви побачите, що він ще скомпрометує себе і в політиці, коли надійдуть вибори. Це ж він минулого разу керував всім отим набродом з передмістя… Я цього не переживу, пане кюре.

— Пан Муре не дозволить, щоб йому робили зауваження, — промовив абат.

Але не можу ж я залишити мою доньку з такою людиною! — вигукнула пані Ругон. — Я не дозволю йому безчестити нас. Адже є якесь правосуддя.

Труш переступав з ноги на ногу. Скориставшись з мовчання, що запало на мить, він бовкнув:

— Пан Муре збожеволів.

Слово впало, як удар молота, всі перезирнулися.

— Я хочу сказати, що у нього голова не міцна, — провадив далі Труш. — Досить подивитися на його очі… Признаюся вам, що я неспокійний. В Безансоні був один чоловік, який дуже любив свою дочку, а потім однієї ночі задушив її, не усвідомлюючи сам, що він робить.

— Так, пан давно вже з’їхав з глузду, — пробурмотіла Роза.

— Але ж це жахливо! — сказала пані Ругон. — Ви маєте рацію; у нього був якийсь дивний вигляд, коли я бачила його востаннє. Він ніколи не був дуже розумний… Ах, моя бідолашна дитино, обіцяй, що ти мені все розповідатимеш. Тепер я не зможу спокійно спати. Чуєш, при найменшій вихватці твого чоловіка не вагайся, не піддавайся більше… Божевільних не можна лишати на волі!

На цім слові вона пішла. Коли Труш залишився сам з абатом Фожа, він злорадно захихикав, показуючи чорні зуби.

— Хто вже мусить поставити мені велику свічку, то це хазяйка, — сказав він. — Тепер вона зможе дригати вночі ногами досхочу.

Священик спохмурнів ї, втупивши очі в землю, нічого не відповів. Потім знизав плечима і пішов у кінець саду читати свій требник.

XVIII

В неділю, за давньою звичкою колишнього комерсанта, Муре виходив прогулятися по місту. Тільки в цей день він порушував ту самотність, в яку замикався, наче з якогось сорому. Це робилося машинально. З самого ранку він голився, одягав білу сорочку, чистив сюртук і капелюх; після сніданку, сам не знаючи як, опинявся на вулиці і, заклавши руки за спину, повільно йшов дрібними кроками.

Якось у неділю, вийшовши з дому, він помітив на тротуарі вулиці Баланд Розу, що дуже жваво розмовляла із служницею пана Растуаля. Побачивши його, обидві куховарки замовкли. Вони розглядали його з таким дивним виглядом, що він перевірив, чи не звисає у нього носова хустка із задньої кишені. Дійшовши до площі Супрефектури, він озирнувся і побачив їх на тому самому місці. Роза удавала п’яного, що хитається, а служниця голови суду аж заходилася сміхом. «Я, мабуть, іду надто швидко, і вони сміються з мене», — подумав Муре.

Він ще уповільнив крок. Коли він вулицею Банн наближався до ринку, крамарі підбігали до дверей і з цікавістю оглядали його. Він кивнув головою м’ясникові, і той, приголомшений, не відповів на уклін. Булочниця, перед якою він скинув капелюха, так злякалася, що відсахнулась назад. Торговка фруктами, бакалійник, кондитер показували на нього пальцями. Коли він пройшов, позаду нього всі захвилювались, збилися купками, чути було гомін і сміх:

— Ви бачили, як він іде, наче палицю проковтнув?

— Так… А коли він переступав калюжу, раптом стрибнув.

— Кажуть, що вони всі такі.

— У всякому разі, я дуже злякалась… Навіщо йому дозволяють виходити на вулицю? Треба б це заборонити.

Муре, переляканий, не насмілювався обернутись. Його пойняв якийсь невиразний неспокій, хоч він ще не зовсім розумів, що це говорять про нього. Він пішов швидше, вимахуючи руками; тепер він шкодував, що надів свій старий сюртук горіхового кольору, який уже