Судний день - Ярослав Іванович Ярош

– Далі ми вже самі, – відповів Гонта.

– Що? – не втямив Обух, але тут до них почали під’їжджати сотенні осавули та прості козаки, брати полковника разом зі старшиною в коло.

– Будемо радитися! – голосно гукнув Гонта і, не зважаючи на протести полковника, звернувся голосно до козаків:

– Панове-браття! Я не один раз чув від вас те, що ви не хочете битися зі своїми рідними братами! Зараз настає та година, що ми повинні вирішити: чи станемо на бік повстанців, а чи далі лишимося вірними воєводі! Що скажете?!

– Ви давали присягу! – нагадав полковник. – На Біблії клялися! Хіба ж ви не знаєте, що чекає клятвопреступників!

Один з козаків відповів:

– Так ти, пане полковнику, про гріхи наші не печалься, нехай попи про це думають. А моя думка така, що проти нас не зграя гайдамаків, як брешуть пани, а цілий народ козако-руський, що повстав проти неправди й панської сваволі! Якщо руку свою піднімемо на братів наших, то у стонадцять разів гірший гріх мати будемо!

– Вірно! – загули товариші.

– Самі жили у ярмі панському, то хоч для дітей наших волю здобудемо!

– Правду кажете, панове! В своїй хаті – своя правда!

Обух перелякано дивився на козаків, не чекаючи від них такої поведінки.

– Одумайтеся, що ви робите!

– Гей, пане полковнику! – гукнув Обухові Гонта. – Козаки вирішили: більше вони не панська міліція, а вільне козацтво, котре служить не воєводі, панам та гетьманам, а лише своєму народові. Ми даємо можливість тобі, а також іншим старшинам, якщо на те буде їхня воля, безперешкодно залишити наше військо і повернутися до Умані.

Тут до Обуха поволі почали приєднуватися інші старшини: переважно поляки і шляхтичі.

– Ходи і ти з нами, пане Гонто, – закликав Обух.

– Моє місце тут.

Заговорив інший:

– Пане сотнику, ми знаємо, що в тебе родина в Умані. Тебе ніхто звинувачувати не буде, ти можеш повернутися до міста. Скажи, що козаки підняли бунт – ти ледве втік.

Гонта поглянув строго на того, хто це сказав.

– Моє місце тут. А сім’ю, дасть Бог, визволимо, така наша доля козацька, – він проковтнув комок, що підходив до горла. – А панові губернатору скажіть, що я інакше поступити не міг. Кров даремно проливати не буду, але і загибелі міста не хочу. Скажіть, що Гонта не хоче крові! Не хоче, чуєте!!!

Обух кивнув на прощання, вони розвернули коней і подалися геть.

– Даремно ми їх відпустили! – мовив хтось із козаків.

– Ми давали клятву захищати, а не губити, – наказав Гонта, тоді уважно оглянувся. – Мусимо зайняти он ті пагорби – там дуже гарна позиція.

Колії, як того й сподівався Гонта, перш ніж заатакувати панську міліцію, прислали депутатів – десяток гайдамацьких отаманів з бунчуками, в дорогих запорозьких жупанах.

– Здоров, козачки!!!

– І вам не хворіти!

– А що, будемо битися чи миритися?

– А хто питає?

– Я отаман війська українського Максим Залізняк. Кажу вам, брати, приєднуйтеся до нас, повертайте свої списи та мушкети проти лукавих панів. Бо кров братню проливати негоже!

Вони виїхали один одному назустріч, подали один одному руки й обнялися. І колії, і уманці зустріли це братання криками радості.

До Умані гайдамацьке військо підтягнулося під вечір, щільно облягло фортецю. Це військо майоріло різнокольоровими стягами, таким був і одяг повстанців. Озброєння у цих людей було далеко не найсучасніше, але бойовий дух стояв дуже високий, відчуття великої перемоги було у кожного в серці.

Коротко порадившись із Гонтою та своїми найближчими соратниками, Максим Залізняк вирішив послати до Умані послів, аби ті запропонували місту здатися. Визвався їхати сам Гонта, а з ним іще дехто з гайдамацької старшини.

Вони під’їжджали до міських мурів повільно, поважно. Гонта був уже не у своєму мундирі – перевдягся у запорозький одяг. Кінь під ним був гнідий, гарцював. Сотник розмахував білим полотном, прив’язаним на тичку.

– Гей, пане губернаторе!!! – гукнув колишній козацький сотник, коли під’їхали до міського муру. – Виходь на розмову. Я знаю, ви всі десь тут причаїлися!

Тут брама відчинилася і до Гонти рушив почет на чолі з губернатором. Очевидно, перехід Гонти на бік гайдамаків і справді викликав паніку в місті, до того ж округою ширилися чутки, що українці Умані навідріз відмовилися вставати на оборону міста і постійно наполягали на мирній здачі. Якби ситуація в Умані була не такою складною, сам губернатор не вийшов би до Гонти, а послав когось зі своїх підлеглих.

Тим часом Младанович був уже тут.

– Чого тобі треба, сотнику? Чи як себе тепер зволиш називати?

Гонта відповів:

– Інакшої ради не було: я не хотів, щоби гинули мої козаки. Так само я не хочу загибелі Умані. Я гарантую вам безпечний вихід, надам супровід.

Младанович гірко посміхнувся.

– І що про мене скажуть? Що я здав фортецю своїм власним хлопам?

– Не хлопам, – різко перервав Гонта. –