Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Ігумен мовчав, лише спідлоба дивився на них.

– То ти згодний з обвинуваченнями?

– Ти каєшся?

Мельхіседек подумав собі, що це навіть не окремі люди, а багатоголовий змій, єдиний організм.

Вловивши мить тиші, він голосно промовив:

– Робіть зі мною далі, що хочете, і не влаштовуйте судів фарисейських. Я стою тут перед вами сам і беззахисний. Ну ж бо, панове, сміливіше. Втім, на все воля Господа, і без Його волі і волос із голови не впаде. А якщо прийдеться життя віддати за віру батьків моїх, то я прийму цю смерть з насолодою.

Така промова приголомшила присутніх. Вони впівголоса заговорили один з одним. Ксьондз, що був усередині та звертався першим до Мельхіседека, звівся на ноги і рушив в обхід стола до ігумена.

– Диявол говорить твоїми вустами, Значко-Яворський. Стратити тебе ми могли вже сто разів, і причин для цього ще більше, проте зібралися тут, щоб послухати тебе, збагнути, яка це сила керує тобою, хто змушує їздити по селах та підбурювати хлопів до бунту, до непокори. Чи сам собі таке задумав, чи надоумив хто? А якщо тобі так цікаво, хто тебе буде судити, то я свого імені й сану не скриваю. Мене звуть офіціал Мокрицький. Отож, Значко-Яворський, розкажи нам, як допомагав гайдамакам, як закликав хлопів до ребелії, за чим їздив до Петербурга?

Ігумен ще більше зморщив чоло.

– Звісно, ви, панове, будете так казати – вам мій монастир, як і вся віра благочестива, як камінь у горлі. Дарма говорити. До бунту я ніколи не закликав, об’єднував лише людей навколо віри дідівської. І тим, кого ви з хати виганяли, кого били й мучили, я допомагав безкорисно, не питаючи, чи він хлоп, чи шляхтич, чи козак, милосердним був, як учив нас Господь.

Ксьондз знову сів.

– Істинно святі отці ще у старі часи казали, що диявол здатен являтися у будь-якому обличчі, що він може заспокоїти тебе солодкими речами, або залякувати, задурювати промовами палкими. Та, на щастя, ми терплячі. Ми звільнимо тебе, Значко-Яворський, від сатанинських лап, які міцно обіймають тебе.

– Себе краще звільніть, – була коротка відповідь.

– Бачу, наша бесіда буде безплідною. Гадаю, на сьогодні досить. Заберіть його назад у темницю, може, там він трохи охолоне, а то розпалився, ніби не перед судом, а перед збіговиськом хлопів. А з дня на день ви побачите, панове, ми виженемо диявола з тіла цього чоловіка. Порадимося зараз краще, як це зробити, – випадок, бачу, звичний.

Мельхіседека забрали.

Ігумена вели назад вже по іншій дорозі. Вартовий добре був навчений, що робити. Двері однієї з камер були відчинені – там колесували якусь жінку. Всюди було море крові, чулися страшні стогони. Вартовий зупинився. Ігумен поглянув на цю сцену – аж мороз пішов поза шкірою.

– Відьма. Диявола з неї виганяють. Та це ще квіточки. Там внизу такі машини…

Вони поволі пішли. Крокували темним коридором, вологе склепіння чітко відбивало їхні кроки. А звідусіль, навіть з-під землі чулися крики і стогони катованих. Коли дійшли до найтемнішого місця, вартовий приблизився, нахилився.

– Тут страшні речі робляться: я два місяці служу, а вже посивів. Посидиш трохи – сам побачиш. Звідси не виходять, а коли й випустять кого – то калікою. Страшне місце, гірше пекла. Та я вже тут звик, навіть подобається. Надивився стільки… Кожен арештант щось розкаже, багато цікавого розповідають, адже самому сидіти – нестерпно. Тож буде щось потрібно – ти кажи, не соромся.

Цей божевільний голос трохи вивів панотця з рівноваги, проте він тримав себе в руках.

– Ти, брате, також заходь частіше. Коли камінь який на душі лежати буде – поговоримо, і відразу легше стане.

Він вже втратив лік годинам і дням. З того часу його кожен день викликали на допити. Випитували все – імена, події, дати. Мельхіседек розповідав своїм суддям про безчинства над православними, про тяжку долю людей, про наругу над православним духовенством, про те, як на його монастир наїжджали безкінечні ревізії, як намагалися кілька разів закрити монастир. Як закривали інші монастирі та церкви. Його уважно слухали, безперервно перебивали, перепитували деталі, уточнювали й записували собі щось.

У камері ставало нестерпно. Солому не змінювали, вона намокла, бо коли падали дощі, у камеру підходила вода. Їсти давали стухлу кашу, сухарі і якусь застояну воду. Від цього у ігумена почав боліти живіт, почалися проноси. Це була мука. У камері стояв сморід від випорожнень та гнилої соломи. Вартові мінялися через ніч. Один – це був той напівбожевільний. Інший був здоровенний мугир, хам по натурі. Він постійно грубіянив і ставився до панотця як до худоби, коли вів на допит. І вдень і вночі вони не давали панотцеві спокою – то заходили до нього, то вигукували у коридорах, то стукали у двері.

Щурі знахабніли до краю і вже почали вилазити на ігумена, коли той засинав, так що панотець не міг ні поїсти, ні поспати. Він геть посивів. З колишнього огрядного ченця залишився нужденний старець, блідий, з запалими очима та сивим волоссям. Забувши про нього десь на кілька днів, його знову почали день у день викликати на допити, задавали одні й ті самі запитання, вели якісь протоколи. Бувало, кричали, погрожували, називали єретиком, а бувало, цілими днями вели розповіді про віру, розповідали про різних святих. Мельхіседек сперечався. За роки його служіння він звик багато спілкуватися, і тепер не втрачав нагоди поговорити з людьми, хоч і зі своїми суддями, доки його знову не вели до камери. Ігумен знав, що скоро час розмов минеться і його почнуть катувати. Безперечно, вони залишили цей крайній захід на потім, намагаючись спочатку по-доброму переконати