Судний день - Ярослав Іванович Ярош

Диякон опустив очі.

– Це ігумен Мельхіседек вас надоумив?

– Панотець хворий. Він не в силах більше керувати монастирем.

Лусконіг зашипів:

– А ви й раді тому! Невже ти, дияконе, з кого ляхи-католики шкуру не раз дерли, називаєш тих поганців братами? Ми ж усі гуртом ставали за віру, за правду, за волю й життя народне. Чому ви тепер відвернулися від нашого діла святого?

Кіндрат зазирнув ченцю у очі. Той відповів:

– Не треба кров лити. Не треба війни. Тепер можна домовитися – нам допоможе царський уряд.

На ці слова Лусконіг скипів:

– Домовитися?! Чому ж ви з ними не домовлялися раніше?! Тепер, коли повстав увесь народ, коли ляхи на колінах, – домовлятися?! Вірити брехливим панам, які стільки мучили нас і брехали нам? Ну що ж, коли у вас така надія велика на царицю – то братайтеся з москалями, а ми собі своєю дорогою підемо. А раз ви такі добрі й терплячі, подивимося, чи зможете мені вибачити.

– Що вибачити? – не зрозумів диякон.

Проте Лусконіг йому не відповів, а натомість віддав наказ:

– Бийте їх, брати! Вони зрадили нас. Вони не з нами, а отже – наші вороги.

Слуги Божі ще й не встигли отямитися, як гайдамаки кинулися на них, почали бити мушкетними прикладами й нагайками, нишпорити по келіях, шукаючи доказів зради, перевертаючи все догори дриґом. Почувся лемент.

– Добре вчіть вражих синів, аби затямили козацьку науку! – кричав Лусконіг, тихо ж віддав інший наказ: – Обшукайте добре все навколо. Грамоти, листи, гроші. Все волочіть сюди, воно нам зможе знадобитися…

Лампада, яка досі хоч трохи освітлювала вузьку камеру, згасла, і арештований ігумен опинився у густій темряві. Він лежав на соломі, якої накидали на глиняну підлогу і від якої тхнуло цвіллю. Цвіллю тут тхнуло все. Жодного віконця у камері не було, вона розміщена у самому нижньому підвалі темниці і ввійти сюди можна було тільки через важкі ковані двері.

– Ввійти через двері, а вийти? Мабуть, сама душа тільки звідси вилетить, а грішне тіло слуги винесуть і у кращому випадку десь зариють, – мовив про себе в’язень.

Щоб не збожеволіти, ігумен читав уголос псалми, яких багато знав напам’ять. Коли він досхочу намолився та поспівав, йому ніби стало легше й він почав розмірковувати про свою долю. Тут, у темниці, йому вже було якось спокійніше, ігумен вже навіть звикся із думкою, що скоро, мабуть, прийде по нього невблаганна смерть. А може, й ні – тільки Богу відомо. Принаймні допомоги чекати немає звідки. Одне зрозуміло: що його захоплення було сплановане наперед і що якісь великі персони зацікавилися його особою.

Це була чиясь гра. Що вони хочуть? Католицьке й уніатське духовенство хоче перетягти його до себе. Вони не зупиняться ні перед чим. Це буде важкий путь. Про те, що зламається, думати навіть не хотів. Що з ним зроблять пани, якщо не піде у них на поводу? Мабуть, жорстоко стратять, щоб була іншим наука. Проте, ще не відомо, як все повернеться. Зараз король з москалями, з одного боку, та шляхта – з другого, грають м’язами, показують силу. Вони заграють з турками й прусаками, москалі в свою чергу тиснуть на них, взявши за привід, як за іграшку, православну віру. Якщо дійде до відкритої війни, то він, ігумен, – небіжчик. Якщо ні – то, можливо, його не стратять, а будуть тримати як заручника, щоб мати, чим торгуватися. Одне слово, хоч би як там було, а треба твердо триматися свого. Головне було не зламатися і достойно зустріти свою кару. Він так вирішив уже давно.

Думаючи про це, ігумен почув, як двері зі скрипом відчинилися, як порозбігалися великі пацюки при виді світла. Мельхіседек і сам примружився, дивлячись на лампаду, з якою прийшов чоловік.

– Ходи.

Ігумен встав і пішов до виходу.

У просторому кабінеті його вже чекали. Це були ксьондзи та деякі урядовці. Вони широко розсілися за столами так, що ігумен залишився стояти посередині. Яскраве сонячне світло ніби пекло очі, а свіже повітря п’янило. За ці кілька днів ігумену додалося чимало сивого волосся, нові зморшки розпороли чоло. Проте погляд залишився той самий.

– То ось як виглядає славний Мельхіседек, король схизматиків. Багато про тебе чув, та бачу вперше. Ну, що хочеш сказати нам, тобі було дано час подумати.

Ігумен подивився на ксьондза, що сидів у центрі.

– Я не знаю пана, і не розумію, чого мене сюди привели. Я посланець до сейму, на мене напали, забрали документи і особисте майно. Якщо це арешт і суд, то повідомте мені свої імена та злочин, у якому мене звинувачують.

Йому тут же відповів ксьондз збоку:

– Ми колегія зі справ святої інквізиції. Тебе звинувачено в бунті та в розповсюдженні схизми.

Ігумен не встиг нічого відповісти, як з іншого кінця налетів інший:

– Крім того ти вчинив державну зраду.

– Ти зрадив вітчизну.

– Ти шпигував для цариці.

Присутні говорили зі всіх кінців по черзі, ніби доповнюючи один одного. Це робилося навмисне, щоб вплинути на арештанта, щоб він розгубився, щоб почувся безпомічним