Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Гра йшла весело, особливо завдяки нескінченним помилкам доктора Стронга, які він робив раз у раз, не зважаючи на роздратоване тремтіння метеликів. Місіс Стронг ухилилася від гри, посилаючись на нездоров’я, а її кузен Мелдон попросив пробачення, бо йому треба було ще дещо запакувати. Проте, впакувавшись, він повернувся й сів розмовляти на канапі зі своєю кузиною. Подеколи вона підходила подивитися в карти доктора і вказувала йому, як грати. Вона була дуже бліда, коли схилялася над ним, і здавалося мені, що пальці її тремтіли, коли вона вказувала на карти, але доктор радів її увазі і зовсім не зважав на це.
Та за вечерею ми вже були не такі веселі. Кожен начебто відчував, що розлука — жахлива річ, і що більше вона наближається, то жахливішою стає. Містер Джек Мелдон намагався бути дуже балакучим, але це йому не вдавалося, він лише погіршував стан речей. Не могла поліпшити ситуації й Старий Солдат, яка безнастанно пригадувала епізоди з юності містера Джека Мелдона.
А от доктор, який, безперечно, відчував, що робить усіх щасливими, був дуже задоволений і певний, що всі ми плаваємо на хвилях блаженства.
— Енні, люба моя, — сказав він, глянувши на годинник і наповнивши бокал, — надходить час від’їзду вашого кузена, і ми не повинні затримувати його, бо час і приплив не чекають ні на кого. Містере Джек Мелдон, перед вами довга подорож і незнайома країна, але багато чоловіків випробували обидві ці речі, і багато ще випробують. Вітри, які надиматимуть ваші вітрила, привели тисячі й тисячі людей до щастя, вони привели тисячі й тисячі людей щасливо назад!
— Це бентежить, — сказала місіс Марклгем, — з якого погляду на це не дивитися, але бентежно бачити гарного молодого чоловіка, знайомого з дитинства, коли він від’їздить на інший край світу, залишає всіх своїх знайомих і не знає, що чекає на нього попереду. Молодий чоловік справді завжди заслуговує на постійну підтримку й опіку, — шановна пані глянула на доктора, — якщо він робить таку жертву.
— Час швидко йтиме для вас, містере Джек Мелдон, — вів далі доктор, — швидко йтиме він для всіх. Дехто з нас навряд чи може сподіватися привітати вас при поверненні. Лишається тільки надіятися на це, як я і роблю. Я не докучатиму вам добрими порадами. Ви впродовж довгого часу мали перед собою хороший приклад в особі вашої кузини Енні. Наслідуйте її добрі якості, як тільки можете!
Місіс Марклгем потрусила віялом і головою.
— Прощавайте, містере Джек, — сказав доктор, підводячись; і ми всі підвелися слідом за ним. — Бажаю вам щасливої подорожі, блискучої кар’єри за кордоном і радісного повернення додому!
Ми всі випили за це, всі потиснули руку містерові Джеку Мелдону. По цьому він поспішно попрощався з дамами, пішов до дверей і сів до карети під громовий випал вигуків наших хлопців, що з цією метою зібралися на моріжку. Поспішно займаючи своє місце в їхніх рядах, я опинився дуже близько від карети, коли вона від’їздила, й серед галасу і гамору побачив, як містер Джек Мелдон зі схвильованим обличчям проїздить з гуркотом повз нас, тримаючи в руці щось вишневого кольору.
Пролунав ще один залп на честь доктора, ще один — на честь докторової дружини, хлопці розсіялися, а я повернувся до докторового дому. Там усі гості скупчилися навколо господаря, пригадуючи, як містер Джек Мелдон від’їхав, як мужньо стерпів він розлуку тощо. У розпалі цих розмов місіс Марклгем скрикнула:
— Де Енні?
Енні там не було. Енні не відповідала на гукання. Всі ми юрбою вискочили з кімнати й побачили, що місіс Стронг лежить у залі на підлозі. Спочатку зчинилася велика тривога, але потім помітили, що вона тільки непритомна, і треба вжити звичайних заходів, щоб привести її до тями. Доктор поклав її голову собі на коліно, відгорнув кучері з її лоба й мовив, озираючись навкруги:
— Бідолашна Енні! Вона така чутлива. Розлука з давнім приятелем її дитинства, з улюбленим її кузеном спричинилася до цього. Ах! Який жаль! Я дуже сумую.
Розплющивши очі й побачивши, де вона, місіс Стронг підвелася та поклала голову на докторове плече, ніби ховаючи обличчя. Ми пішли до вітальні, залишивши Енні з доктором та її матір’ю. Але вона сказала, що їй тепер краще, і що вона хоче бути з нами. Тому вони ввели її, бліду й слабку, до нас і посадили на канапу.
— Енні, люба моя, — сказала їй мати, поправляючи вбрання. — Дивися! Ти загубила бант. Чи не буде хтось такий ласкавий розшукати стрічку, стрічку вишневого кольору.
Йшлося про одну зі стрічок, що їх місіс Стронг носила на корсажі. Всі ми заходилися шукати — я сам нишпорив у всіх закутках — але ніхто не міг знайти цю стрічку.
— Чи не пригадуєш, де ти її загубила, Енні? — спитала її мати. На блідих досі щоках Енні полум'ям спалахнув рум’янець, коли вона відповіла, що нещодавно бачила стрічку, але не варто шукати її.
А проте стрічку почали шукати знову і знову не знайшли. Вона благала не шукати більше, але розшуки тривали ще довго, аж доки Енні цілком не поліпшало, й гості зібралися додому.
Повільно йшли ми додому — містер Вікфілд, Агнес та я. Ми з Агнес милувалися місячним промінням, а містер Вікфілд майже не підводив очей від землі. Коли ми нарешті підійшли до дверей нашого будинку, Агнес помітила, що забула у Стронгів свій ридикюль. Радіючи прислужитися їй хоч чимсь, я побіг назад.
Я увійшов до їдальні, де забула Агнес свій ридикюль. Там було порожньо і темно. Але двері до докторового кабінету були розчинені, і там горіло світло, тому я пішов туди сказати, чого мені треба, й попросити свічку.
Доктор сидів у своєму кріслі біля каміна, а його юна дружина влаштувалася на маленькому стільці біля його ніг. Лагідно усміхаючись, доктор читав уголос якісь рукописні пояснення чи обґрунтування якоїсь теорії зі свого нескінченного словника, а вона дивилася на нього знизу вгору. Але ніколи раніше не бачив я в неї такого обличчя. Яке прекрасне воно було, яке бліде, яке зосереджене на чомусь далекому, яке сповнене диким, невимовним жахом перед невідомим. Очі були широко розкриті, її каштанове волосся спадало густими кучерями на плечі, на біле вбрання, що на ньому бракувало загубленої стрічки. Хоч я виразно пригадую її погляд, але не можу сказати, що висловлював він. Навіть тепер не можу, хоч і більше розумію. Покута, смиренність, сором, гордість, любов і вірність — я бачу всі почуття, і серед них бачу жах перед чимсь невідомим.
