Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Стояла тиха, обважніла подіями маломорозна зима. На заплавах Дніпра, в гнилих стариках та болотах світилися де-не-де незамерзлі прогної-проталини, які вранці покривалися сизуватим інеєм-туманцем і біля яких постійно вовтузилися, бовтаючись, січові годівники-рибалки і збивачі очеретів та оситнягів по заплаві. Очеретами та оситнягами вкривали курені, обкладали стіни на зиму, топили в курінних грубах-печах, на куховарнях і в пекарнях. Січ утеплювалася, готуючись до зими ретельно. Зайвих коней убивали на пастрому та заради шкіри-сириці чи передавали на зимову годівлю двох за третього в осідки Великого Лугу, завдяки чому той, хто не лінувався і заготовляв сіно за літо, мав добру тяглову силу та навіть приплід. У Запорозькій волості коровами чи бовкунами вже давно не орали городи та поля, бо були і воли, і коні для цього. Коней навіть продавали на крам-базарах як зайвину. Та по-давньому жодний дим-двір не жив без стріл і луків, без рушниці чи мушкета, без пістоля чи списа, без цебра чи рискаля від пожежі...
По виїзді із Січі багатьох старшин та їхніх підсусідків у паланки, за наполяганням синів і на прохання Турлюна, Сірко поїхав відвідати разом з ними своїх стареньких матерів Домну та Ївгу і хворого брата Нестора у Капулівці. Із синами й Гнатом там обкладав на зиму сіном бджолині пні, ходив рубати лозу та верби то на отинки, то на пні, то на паливо, об'їжджав крам-базари, якими потай пишався як своїм досягненням, зустрічався з війтами, лавними, врядцями, сотенними, общинними бекетними залогами, які пантрували край, і був задоволений, що жив люд не бідно, маючи статки, ще й утримував при церквах шпихтіри-притулки для сиріт, калік та немічних старих, на пожертву яким і сам давав чимало кошту, як лиш мав.
Особливо радо гостив на острові у новій хаті колишнього свого джури, а тепер курінного на Чортомлиці — Лавра Гука, віддаючи шанування і тонкій та дзвінкій його дружині Гафійці, і двом синочкам їхнім: Титові і Вакулці. Та, за наполяганням синів і Гната Турлюна, мусив згодитися і на відвідини Артемівки. Отож доручив Лаврові Гукові свій курінь у Чортомлику як наказному отаманові і уп'ятикінь, бо з Турлюном правився ще й його джура Остап Говдя до матері Оришки, виїхав туди ще за світу. Різноголосі виспіви півнів, розсипи вогників із віконець хат та незліченні слупи димів над бовдурами, що підпирали небо над обійстями, проводжали вершників гараздами, спокоєм, вселяючи почуття добробуту і захищеності рідних поселень. А січові млини з Могили Мама-Сури під Чортомликом, що ліниво махали подорожникам крилами, ніби направляючи їх до поромної переправи, підсилювали ті почуття.
Та вже на Лівобіччі враження змінилися. Моторошними попелищами, спустошені й омертвілі, лежали великі й малі, колись знані Сірком весело-гомінкими села, присілки й міста. Чорні бовдури нагадували камінні надгробні татарські менгіри, поставлені рядами, мов на ординському цвинтарі, над убієнними і спаленими мешканцями замість хрестів. Поодинокі воронокаркливі вигуки над ріденькими сивими димками із бурдюгів-землянок, на які дивилися зизом, шарахаючись, коні під вершниками, лякали і сахали подорожців своєю злиденністю і покинутістю.
В отих часом суцільних згарищах і руйнівних розорах Сіркові і його співпутцям вгадувалися острашливі ґвалти, які змушували спинятися й оголювати голови на знак увічнення пам'яті тих, що згинули в нерівній битві чи не знайшли в собі сили боронитися й пішли в розпачі-горі, в риданнях-стинаннях в ясири...
Сіркові неоднораз говорили про спустошення і сплюндрування рідного краю, він бачив його повсюдно, але не мав часу до краю осмислити глибину того лиха. І тільки тепер, в путі, на сумному дозвіллі по-справжньому збагнув і належно усвідомив це зловісне, ледь прикрите сніжком страхіття. Бракувало слів, туск-розпач судомив усіх і знесилював...
Сприймаючи ті видовиська як докір живим, вершники їхали всю путь скачем, ніби тікаючи від себе. Вже наблизившись по всенощній їзді до Артемівки, трохи прикритої сніжком, вони здивовано зупинилися, схоже, що не пізнавали її. Як неймовірно повиростали головіті верби, явори, вишні, сливи, кущі калини, бузини, ряди гінких тополь-стуракинь пообіч путівця, які Артем-побратим лишив на спогад про себе і які тепер доглядав Сабрі, обрізуючи та підчищаючи.
Але й осмута лягла Сіркові на серце, як побачив кладку, яка вела до водяного млина, нагледів лави-ослони під яворами, витесані одноруким Нелюбом, що поліг у захисті Сіркового гнізда й обійстя. Дивився на все те й усвідомлював, скільки праці доклав побратим до його обійстя, не міг не докоряти собі за відчуженість, хоч і не осуджував себе аж надто, бо жив і жертвував усім для рідного краю.
Та найбільше здивувало його, як постарів Сабрі, геть сивими виявились додос і вродлива Дана. Їхні сини та зяті ковалювали, лимарювали та стельмашили, вивозячи на мереф'янський крам-базар розмаїті поковки.
Сірко уже й обійстя оглянув, і стайню, і двори циганів, і навіть поспав з дороги аж до полудня, як врешті прибула вершницею із моління в мереф'янському соборі його дружина Софія. Зустрів її на ґанку, обняв, поцілував при челяді, а заспокоїти розплакану не міг. Не дорікала словами, лиш тиснулася до грудей мужа, плакала. Від того його провина здавалася йому більшою й значнішою, беручи у щем душу. В постарілій Софії побачив і свою літність, хоч і почував себе незборимим.
Поки Сірко говорив із дружиною, Мокрина та Христина наготували вечерю, запросили Данькову Марину, а під вечір оголосили, що ради святої неділі мають бути покликані доньки Марина та Яринка із зятями, бо відбудеться сьогодні та завтра при всьому роді Сіркове і пані Софіїне срібне весілля. Сабрі, мабуть, знав про ту затію, бо, ще як Сірко із синами спочивав, передбачливо з'їздив у Мерефу й купив, окрім питва, ціле міща немовби Сірком замовлених гостинців для челяді.
А ввечері почалося весілля у великій і просторій Сірковій хаті на помості. Прийшли ромени зі скрипками, вигранами, сопілками та бубнами, і приїхав з Мерефи у бідарці припрошений Сабрі кобзар-бандурист. Сірко разом із Сабрі, як підпомічником, роздавав привезені дарунки і докуплені, поки й сіли за столи. Пили і вечеряли, колядуючи, бо була Меланка, раді й веселі в застіллі. Вдавав із себе і
