Шум і лють - Вільям Фолкнер
Продерся якось нарешті крізь ту шипшину, але стільки вже напетляв, що мусив зупинитися та зміркувати, в який-то бік тепер слід мені просуватися, аби вийти до їхнього «фордика». Розумію ж, що далеко шукати їх не треба — просто під найближчим до машини кущиком. Звернув, пропихаюся до путівця, але ж я наразі й не відаю, наскільки близько до них опинився, і знай завмираю та наслухаю, й тоді вся кров із ніг ударяє в голову — от зараз-таки й розколеться навпіл, а сонце вже ж низенько й просто у вічі б’є мені, а в вухах такий дзенькіт, що геть нічого не чую. Але йду далі, намагаючись не наступати на сухі галузки, щоб без хрускоту, коли це якийсь пес загавкав, і я подумав: якщо він мене унюшить, то ще примчить і так розгавкається, що всю операцію мені провалить.
Став, весь у павутинні, в колючках-галузках і хтозна ще в чому, і за комір, і в черевики всякого мені напхалося, а тоді зирк праворуч: це ж я вхопився за гілку отруйного сумаху! Дивно тільки, що всього лиш за ту гілку взявся, а не, скажімо, за зміючку-гримучку чи ще щось таке. Тож хай — не відсмикну руки. Постояв так, поки те гавкало пішло собі. Тоді вже рушив далі.
А де тепер має бути їхня машина, вже й не уявляю собі. І ні про що більше вже й не думаю, а тільки про голову свою, і хай зупинюсь, то вже ніби й не знаю, чи взагалі бачив я того «фордика», а чи й ні, й навіть усе воно мені байдуже якось. Десь як я й кажу: та хай собі і днює, й ночує під кущиками з кожним носієм штанів — мені воно байдуже. Бо й що мені до неї, якщо вже вона аж так не поважає мене й так низько впала, щоб отам сховати того «фордика», та ще змусила мене півдня пустити на цю гонитву, а Ерл тим часом чи не веде матінки до свого стола й чи не показує їй книг, і все з тієї причини, що він занадто праведний для цього світу чоловік. Ви, кажу йому, знудитеся на небесах від пекельної нудьги, адже там ні до кого буде потикатися в грішні справи… тільки гляди: як спіймаю тебе за цим ділом, кажу їй… я заплющую очі на твою поведенцію тільки заради бабусі, але хай хоч раз застану тебе за отим твоїм заняттям — тут, у місті, де живе моя мати… Ці жевжики, сучі сини прилизані, гадають, ніби тут вони ого яке пекло коять, а я покажу їм таке пекло… й тобі теж покажу! В таке пекло жбурну його, що стане він однієї барви з тією своєю краваткою, якщо він думає, ніби може безкарно мою небогу в ліс водити!
Сонце б’є у вічі, кров у скронях бухкає, ступну ще крок — і лусне голова, й кінець моїм мукам, а колючки, сучки чіпляються за одежу, й тут я вийшов до піщаної канави, де вони допіру були, і я впізнав дерево, під яким ті поставили свого «фордика», але тільки видерся з канави й припустив біжка, як чую: завели двигуна й чкурнули геть, іще й сигналячи безперестанку. Гудок за гудком, неначе промовляє: «Я-ах! Я-ах! Я-ааааххххх!» І все далі звідси. Вискочив я на дорогу, та тільки задок «фордівський» майнув мені перед очима.
Поки добіг до своєї машини, а вже й сліду їхнього не видно, але клаксон чути: знай виспівує своє «Я-ах». Ну, а я зразу й не здогадався, чого вони так злорадіють, а тільки примовляю подумки: «Тікай! Тікай назад до міста. Лети додому й спробуй переконати матінку, що я ніколи не бачив тебе в тій машині. Зроби так, щоб вона повірила, ніби я не знаю, з ким ти була. Щоб матінка повірила, що то не я мало не спіймав тебе, кілька кроків лишалося, в тій канаві. Зроби, щоб вона повірила, ніби в ту мить ти стояла, а не лежала!»
А клаксон їхній все виспівує своє «Я-ахххх, Я-ахххх, Я-аххххххх!» — але все тихіше й тихіше. Ось і зовсім завмерло, і я почув, як мукає корова у Расселовій повітці. Але я все ще не здогадуюсь! Підійшов до дверцят, відчинив, підняв ногу. Подумалося тільки, що машина перехнябилася трішечки дужче, ніж її схиляла б сама лише кривизна дороги, але так і не дотямив, поки не сів за кермо й не рушив з місця.
Ну, я так і лишився сидіти, мов прикутий. Сонце от-от зайде, а до міста миль п’ять. Їм таки забракло хоробрості проколоти колесо. Просто повітря випустили та й усе. Постояв я трохи, думаючи про свою кухню, повну чорнюків, жодне з котрих не знайшло часу прикрутити запасне колесо до задка машини, затягнути кілька гайок. Трохи тільки дивно, адже навіть вона не могла ж передбачити все заздалегідь і поцупити з машини помпу — хіба поки той випускав із камери повітря? Але найімовірніш помпу віддали Бенові, щоб бавився нею як бризкалкою, бо хай він лиш забажає чогось, то йому й всю машину розберуть по гвинтику, а Ділсі сказала б: «Та ніхто ж не чіпав вашого авта! І навіщо б нам його чіпати?» А я їй отак скажу: «Ти й сама не відаєш, які ви, чорнюки, щасливчики. І я хоч зараз ладен помінятися з тобою шкурами, бо ж тільки білий може бути таким безклепким, щоб псувати собі кров через витівки паскудного дівчиська!»
Пішки плуганю до Рассела. Знайшлася у нього автомобільна помпа. Оце такий вийшов у них прорахунок — не додумались. Але мені все ще не віриться, щоб вона та аж отак знахабніла. В голову ну ніяк не вкладеться. Сам не знаю, чому я досі не можу допетрати, що жінка на все здатна. Думаю, все думаю. Ну, забудьмо на хвильку, як я до тебе ставлюся та як ти до мене. От я щодо тебе в жодному разі так не вчинив би, хоч би якого болю ти мені завдала. Адже, хай там що скажуть, а кров є кров: ми з тобою родичі, й цього факту ну ніяк не обійти. І річ тут не в жартику, якого міг би втнути й восьмирічний хлопчак, а в тому, що ти рідного дядечка виставила на посміх перед жевжиком у червоній краватці. Наскочать сюди, на нас, щоб нас
