Шестикрилець. Шоломи в сонці - Катря Гриневичева

Олов’янець глянув посоловілий вглиб зеленої улиці, звідки крізь шум лип одноманітно гуділи бджоли.

– Куди не поступити, Словитові пальці слідно… – відозвався Держко по хвилі мовчанки. – Той як вовк тече всюди, де б підійти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рідною кров’ю, якщо вона йому на перешкоді. – Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотіла віддаватися проти батькової волі. Говорить про це весь Галич.

– Не знаю нічого, як хом’як загрібся я в оцю хижу, язв ради… – правив Олов’янець.

– Говорять, Словит підступом віддав її Кормильчичу із-за своїх обрахунків. Зависоко вже Славно підлітав, то зв’язав його з собою.

– При тій нагоді усі Словитові прихвостні погладшали! – міркував Коснячко. – Сріблом у чересах поцоркують! Один із них, путник на Афон, розчерепив торік голову старому Ісаї, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитів чура з ляцького вирію, Жмиволос…

– А, щоб тебе Обида поняла! – скрикнув нараз Держко і лопотливо піднявся з ослона, аж чорний кіт господині скочив стрімголов із високої постелі, майнув проміж гостей, щез.

Вулицею йшов боярин червоний, як кат. Він зупинився перед старинною капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитці, зачіпленій об черес грубим, срібним кільцем, виймив звід-там милостиню і поклав на череп’яній жертвенній мисочці біля ніг нагого святця, Онуфрія.

– Дешево відмолює гріхи! – зареготався Олов’янець, аж Словит, бо це він був, оглянувся здалеку і обвів пусту дорогу витріщатими очима.

– Христолюбець, возить попа і церков з собою, але чорта у першій почести держить! – глузував Олов’янець. – Та хочби ти й розсівся, наші сторожі розставлені, у замку певні люде, по боярських житлах нишпорять наші босоногі звідуни… Всюди їм доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сіттю, що дрожить від найменшого леготу. Закороткі твої кігті, старий лисе!

– Хтось у хату! – замітив Держко й похопився пращати, але гостинний господар не дозволив. Тимчасом пси підняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми.

– Здоров, брате Ганусе! – загукав Олов’янець і припіднявся радісно назустріч людині в сивій опанчі ремісника. – Чей миром ще коло тебе, старий друзяко?

Гість кріпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив півголосом:

– Наші стежі переловили на їлиїнському урочищи висланців Словита і’д Рюрику, у Київ. Мали хартію писану, а в ній вказані місця, де сидять табором Угри, де місто береже зброю, а де приладдя ради пожежі. – подане число залоги, намічена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпутті…

– Глядіть! – хрипко скричав Олов’янець. – Проти династії, ще й проти громади! А христопродавці, Іскаріоти!

– Хартія у нас, – а висланці? – продовжав Ганус, – не топтати їм вже трави-мурави! Виспівали все: у Словита є полку оружників, тихцем розміщений по його селах, і з цим він піде проти власних братів, одесную князя чорноризця… Так само Путята з Корелич, Дедько, Филип Шумавинський…

– Що ж далі? Про це ворони плещуть по дорогах!

– Ми вислали людей в Красний Двір, де Словит, як лис у дебринці, причаївся і ждав. Найшли там многоту зброї, харчів, всякого воєнного придбання і забрали все до стебелинки разом з господарем. Відвідали і других, примкнули Кормильчича до якогось часу…

– Що ви! Словит попри нашу хату ходить!

Гість вдарив об поли руками:

– Правду казав соцький Момот! Він мені клав очі в голову, а я не порозумів! О, триклятий, не заяць його перейшов! Та нехай і тілько ухо з лігва покаже, вже я його закутаю! Не буде ніхто знати, йно Бог та я, ще й свята земля!

Занімів… Трепетливий, високий свист пронизав повітря і над самою головою Олов’янця вбилося у стіну смертельне залізце…

– Все одно, що в хаті, що в лісі… – спокійно покмітив Держко. – Аль Словитова стріла, братці?

Палкіший Ганус кричав:

– А скритовбивці, Перун на ваші голови!

Оперізався миттю і вибіг.

Улиця була пустісінька. Тілько у сусідськім садку безжурно і виспівували діти:

– Гей, воротарю, отвори воротонька!

Тоненький чийсь голосок питав:

– Хто там воріт кличе?

Йому відповіли юрбою:

– Ярії бджолоньки, як дрібнії сльозоньки…

І знову:

– Що нам за дар везете?

Сонце сідало надвечір у жовтих туманах, наближалася буря.

«Ні проїхать, ні пройти,

Ні через сад перейти…»

(з нар. пісень)

Степовий досвіт, стулений росами, голубів понад тирсу, нічний шепіт трав западався в туман. Коні стояли без руху, чорну різьбу їх грудей сріблив місяць на відлеті. За кіньми торчав дремливо чотиробік возів, отаборених наніч, закутаних у ковиль.

На возах спали покотом: з-під дорожних шерстяниць темніли голови в бородах і рамена, як двері. Хтось там з купців снив саме вузьку вуличку в Царгороді, якою в пітьмах скрадається злочинець, радий вирвати повний солідів та візантинів гаманець чужинця… Вже, вже йме купця за горло, придавить об стіну, втече… Хотів скрикнути, та голос не дався, купець прочумав, було, зітхнув із полекшею, ляг горілиць.

А другий лежав з блаженним видом, як дитина заколихана в теплі або п’яниця над медом з корінням.

Цьому снилася господа біля церкви св. Мами, де заходили грубокістні, силою в дуба, глубокозорі старшини русько-варяжських полків, які служили добровольцями у цій новій Нініві. Купець снив, як