"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Прошу вас слухати мене. Отже, ці двадцять — заложники, і необхідно дати зрозуміти, що цими двадцятьма розплата міста не обмежиться, це перше. Друге: необхідно прочистити тюрму. Мені стало відомо, що у вас в камерах сидять по тридцять чоловік. Ви що, збираєте колекцію? Протягом трьох — чотирьох днів оформіть вироки на всіх, у кого хоч пушинка на рилі. Третє: щотижневі облави по місту — квартал за кварталом, будинок за будинком. Раз місто ховає ворогів Німеччини, воно мусить за це відповідати. Ви повинні знати поправку, яку вніс фюрер в наказ про покарання місцевого населення за смерть одного німця. Проект наказу говорив: за одного німця від п’яти до десяти радянських. Фюрер виправив: від п’ятдесяти до ста. От вам генеральна вказівка, як діяти. На війні несправедлива смерть — повсякденність. І все це треба роз’яснити населенню у відповідних наказах, коротких і ясних. Диверсії червоних мають стати кошмаром для міста, а не для нас. Розумієте, в чому ваше завдання?

— Все буде виконано, — чітко, по-військовому відповів Релінк.

— Далі: справу інженера Пфлаумера припинити. Сьогодні ж арештуйте і відправте літаком у Берлін механіка Вальтера Шніцлера, що працює на аеродромі. Записали?

— Буде виконано.

— Про те, як ви виконуєте свої обов’язки, ми судитимемо з дальшого становища у вашому місті, — холодно закінчив Олендорф. — І мушу попередити: тепер все залежатиме тільки од вас, а те, що ви робили досі, свідчить проти вас. У мене все.

Олендорф давно дав відбій, а Релінк ще довго сидів, приклавши трубку до вуха, наче сподівався, що Берлін скаже йому щось іще. Та Берлін мовчав. Релінк шпурнув трубку на важіль і натиснув кнопку. На дверях появився ад’ютант.

— Всіх офіцерів сюди! — крикнув Релінк.

Таке на нашій землі трапляється не вперше… У 1812 році жорстока Бородинська битва закінчилася тим, що Кутузов із своїми військами відступив до Рязані, а Наполеон зайняв Москву. За свідченням очевидців, армії Наполеона входили в російську столицю «без радощів і блиску переможців, на їхніх неструнких колонах позначалося засмучення, злість і сум…» Для того, щоб зрозуміти, що ж насправді в ті часи сталося на війні, треба ще раз перечитати толстовські сторінки «Війни і миру», що розповідають про те, як билися під Бородіним артилеристи батареї капітана Тушина. Вони теж відступили до Рязані — поранені, лишивши на полі бою загиблих, але перед тим, як відступити, виграли битву і перемогли Наполеона. Він ввійшов у Москву переможеним.

Гітлер не досягнув і цього. Весною й літом 1942 року гітлерівська армія наступала. Але попереду Німеччину ждала трагедія шостої армії в Сталінграді. І цього жаркого літа вона йшла до днів свого трауру, коли її воєначальники і обивателі відчують жах поразки, що невідворотно посуне на них од Волги. Німецькі дивізії наступали на Сталінград уже переможеними.

Що ж сталося між цим літом і сталінградською зимою? Що спростувало всі розрахунки і прогнози німецьких генералів і військових спостерігачів? Вони підраховували захоплені радянські міста і розгромлені дивізії, але не розуміли, що в кожній дивізії була своя батарея Тушина, що в кожному місті теж були свої батареї Тушина.

І от чому зруйноване, закривавлене південне місто, про яке йде розповідь, так і не стало для окупантів спокійним і підкореним.

Заложників повісили у четвер вранці. Напередодні в місцевій газетці на першій сторінці було надруковано об’яву про страту, що має відбутися.

Об’яву писав сам Релінк. Він довго обдумував кожну фразу і потім потурбувався про те, щоб під час перекладу на російську мову не постраждали лаконічність і точність викладу. Викликав до себе одночасно двох перекладачів і разом з ними відредагував текст. Він надавав цій об’яві великого значення. Коли працював над нею, раптом подумав про те, що ця об’ява — документ, який виправдує всі задумані ним терористичні акції проти населення.

Страта заложників була призначена на четвер. А напередодні Релінк записав у своєму щоденнику:

«Тільки що приїхав з тюрми, де був присутній під час оголошення смертного вироку двадцяти заложникам. Припускаю можливість випадкового збігу, що один із заложників справді мав якесь відношення до диверсії на аеродромі. Але як накажете думати, коли всі двадцять вислухали вирок цілком спокійно, як належне і закономірне? Тільки один заплакав. Інші почали обніматись, їх охопило якесь незрозуміле нервово-радісне збудження, вони щось кричали… Двоє намагалися щось заспівати, але решта їх не підтримала. І один з тих, хто намагався співати, був той, який спочатку заплакав. О, таємничий російський характер!..»

Шибеницю поставили вночі біля базару.

Встановили її так, що варто було вам вийти на будь-яке місце головної вулиці міста, як ви бачили її.

В об’явах страту назвали публічною, однак там не сказали, що населення зобов’язане на ній бути присутнім. Релінк хотів наказати, щоб на страту прийшли всі не зайняті на роботі, але проти цього заперечили Цах і військовий комендант міста. Вони не мали достатньо сил, щоб забезпечити порядок на майдані, якщо туди прийде кілька тисяч людей, а неконтрольований натовп може перешкодити страті або сприяти втечі заложників.

Цього ранку Шрагін вийшов з дому, коли сонце було ще так низько, що не могло заглянути на вулицю, і вона здавалась оповитою присмерковим серпанком. Шрагін поспішав на завод, щоб узнати, чи став на ремонт великий військовий корабель, яким цікавилася Москва, а потім мав намір під яким-небудь приводом піти з заводу, щоб бути присутнім на страті.

Біля заводських воріт він зустрів Павла Ілліча Сніжка. Востаннє вони бачилися взимку. Тоді Сніжко похвастався,