"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

привозити худобу, бойню, очевидно, закриють. Дем’янов шукає нову роботу, але поки що безрезультатно. Зіна Димко узнала, що є наказ — протягом трьох місяців нікого не брати на роботу. На біржі відділ найму закрито. Ковальов просить приблизно місяць не ждати від нього ніяких дій, повідомляє, що на залізниці тривають поголовні арешти, а в нього трапилась біда: він дав міну одному паровозному машиністові, якого в той же день арештували. Правда, Ковальов певен, що машиніст не викаже, але хіба мало що може трапитись… Харченко і Димко узнали, що в них на макаронній фабриці найближчим часом всіх робітників з місцевих жителів звільнять… Як і раніше, без роботи Федорчук, та він вважає, що поки його Юля працює, то він в безпеці. Нагадує, що вибухівка кінчається.

Повідомивши все це, Григоренко сказав похмуро:

— Лишається ще додати, що й піді мною земля наче жевріє.

Шрагін запитливо подивився на нього.

— Хазяйку мою викликали в поліцію. Мною цікавились, — пояснив Григоренко. — Правда, хазяйка сказала, що обійшлось…

— Наказ усім — обережність і ще раз обережність, — мовив Шрагін. — Кожному продумати, як висковзнути на випадок, якщо облава застане дома. Всі зустрічі на деякий час припинити…

Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:

— Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?

Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!

Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а переконаність. Ця переконаність була тим небезпечнішою, що юнак носив її з собою на зустрічі з усіма товаришами по групі. Треба негайно й не гарячкуючи роз’яснити йому його помилкові думки. А якщо це не вдасться, то Григоренко не може лишатися зв’язковим…

— Триває війна, Григоренко, — спокійно почав Шрагін. — Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…

Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:

— Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.

— Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, — говорив далі Шрагін. — Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?

— Це правильно… це правильно… — тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.

— Ми діяли і діятимемо, — сказав Шрагін. — Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.

— І всіх інших Москва теж знає? — спитав Григоренко.

— Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.

— То вже не забудьте там у молитвах своїх, — незграбно пожартував Григоренко.

— Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, — не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.

— А тепер передумали?

— Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…

Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.

Підійшовши до вікна, Шрагін у щілину між фіранками дивився на вулицю. Присмерки погустішали, і Григоренка, який мав стояти на перехресті, уже не було видно. Раптом на протилежному боці вулиці Шрагін побачив людину. Це був не Григоренко. Людина ця повільно йшла тротуаром, дивлячись на будинок, в якому перебував Шрагін.

Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.

— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.

Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.

— Вам кого? — сердито спитала вона.

Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.

Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.

— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?

Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.

Шрагін вийшов із-за шафи.

— А хто вам потрібний?

Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:

— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.

Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.

— А де він сам? — спитав Шрагін.

— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.

Вона мовчки вказала на двері в кімнату.

— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я