Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
«Вони відразу почали тебе обробляти? Ти розповів їм про свого діда?» – «Знаєш, вони воліли більше говорити про тебе та твого діда. Вони поклали на мене почесну місію з твоєї реабілітації. Щоб ти взялася за роботу, щоб ти взялася за своє особисте життя, щоб не довбала ані себе, ані свою родину дідом, який відійшов у інший світ».
«Чудово. А ти?» – «Знаєш, спочатку я постав якісним романтиком. Трохи марудним, але дуже ліричним». – «Це як?» – «О, ти б чула мою промову. Про нашу зустріч і кохання. Я сказав, що, коли довго триває холодна весна, дерева тримають свої бруньки в собі, вони виростають під корою, як пухлини, і не можуть вийти назовні, дерева хворіють, але коли трохи теплішає, то дерева кидаються всіма паростками назустріч цьому теплу, так і в людей з коханням. Так і ми з тобою. Проникливо?»
«Проникливо. Мабуть, це сподобалося батьку. Бо воно звучить і виглядає, як сцена з’ясування стосунків між нареченим та суворим батьком нареченої з бідної, але незалежної родини, в якій-небудь соціальній п’єсі, класичній, звичайно, не авангардній. Він палкий прихильник такої драматургії. А ще якби в кінці хтось повстав зрадником або когось отруїли – він би неодмінно записався на твої лекції». – «Думаєш?» – «Безумовно. Ти їх причарував». – «Не можу з тобою не погодитися, мене навіть зробили повіреним у любовних справах Манфреда. Розповіли про його конфузний роман з російською аристократкою. А ти ж знаєш, як мене вабить тема псевдогероїв та псевдогероїнь». – «Бідна дівчинка. Вона звалася Її Світлість Анастасія Глинська». – «Яка в тебе пам’ять! Я тільки звернув увагу на те, що це було поширене князівське прізвище, з тих, які не запам’ятовуєш ще й тому, що відразу сумніваєшся в їхній достеменності». – «Бідна дівчинка. Вона хотіла, щоб у неї вірили, більше того, щоб її кохали. В себе набагато важче вірити, ніж у Бога, хоча себе ти принаймні можеш побачити у дзеркалі».
«Марто, ти мене щоразу дивуєш. Ти вмієш формулювати, хоча не знаєш жодної формули!» – «А ти вмієш причаровувати, досі дивуюся, як легко тобі це вдалося». – «Це тільки звучить легко. Як музика Моцарта, адже ніхто не знає, скільки він доклав зусиль? Твої хотіли бути більш упевненими у мені. Манфред кепкував та втручався, але я на нього покладав великі надії, бо в мене був план». – «Ого». – «Не забувай, нас вчили логіки не так, як вас. Вас вчили плавати, а ми ще й опановували дайвінг. Я запропонував твоїй матері та Манфреду зробити пам’ятник. Меморіал». – «Господи, зрозуміло, що ти підкупив Манфреда, але чого ти вирішив, що це буде цікаво мамі?» – «Дивися. Вони просили, щоб я перемкнув тебе з теми діда. Сказав їм, що я, власне, чудовий хлопець і спробую перемкнути тебе на себе. До речі, не здивуюся, що в твого батька є досьє на мене». – «Не думаю, що він дійшов до такого. Але міг підлаштувати так, що при нагоді воно до нього потрапило, звичайно, це сталося випадково, отож він його і переглянув. Як шаховий слон. Пройшовся діагонально слонячими ногами».
«Відчуваю твою правду, кохана». Він мене поцілував. «Йдемо далі. Тоді я сказав, що перемкнутися на мене ти зможеш, але згодом. Але ж ми маємо рятувати тебе саме зараз! Не чекати, поки ти пропишешся в Україні». – «Ще раз – ого». – «Ага. Вони загомоніли, ніхто не міг нічого запропонувати, а тут я з проектом». – «Навіщо ти знущався?»
«Я не знущався анітрохи. Мені здається, ти сама підтримуєш цей проект, він слушний. Пам’ятаєш, ти дала мені прослухати оповідку Лілії Манюк? Вона починає з того, що хоче обрати спеціальний день для своїх квіткових бабусь». —
«Так». – «От я і подумав, а чого це має бути день, чого б не зробити пам’ятник? Я не художник, але це так очевидно, три квітки – різні, але зростають з одного коріння…» Мені дуже сподобалася ця ідея, я підхопилася, рвучко обійняла Райнера, при цьому заїхала по ньому гіпсом. «Умммм. Добре, що незабаром тобі це знімуть. Я увесь прогіпсований, почуваюся скульптором, на якого щодня падають заготовки для скульптур». Я легесенько пхнула його. «Слухай, це класна ідея!»
«Навіть твій батько вислухав уважно і схильний був погодитися. Твоя мати та Манфред загорілися відразу. І Бріг. У неї завжди вигляд маленької покинутої дівчинки, котра сумнівається, чи її візьмуть до гри?» – «Завжди. Тому її поведінкою ти мене не здивував, вона завжди запалюється від мами або Манфреда, така вдача Бріг». – «Манфред заметушився, запетляв, а де взяти гроші, а де взяти замовлення». – «А де взяти гроші? Ліля не зможе це оплатити, я так думаю. Крім того, це не дуже справедливо». – «Замовлення можна отримати в мерії, думаю, твій батько може вкинути це як ідею в потрібне середовище. А гроші збирати всім миром. І в цьому також є сенс. Бріг зголосилася координувати цей процес. Хоча мені здається, що краще доручити це твоїй Наташі». – «Вона не моя, а Дерекова, до речі, телефонувала нині, була схвильована класністю подарунка. Це завдяки тобі! І завдяки тобі плавучий будинок Дерека поступово перетворюється на плавуче місто, принаймні вони вже побудували церкву».
«Можливо, вони б могли об’єднати зусилля. Бо в Наташу я вірю». – «Наташа виграє ще один голос для ролі Бога, святої чи янгола». – «Припини. Я почну ревнувати». – «Та це я так. Трохи дзижчу». – «Ти можеш поговорити зі своїми студентами, я зі своїми співробітниками та аспірантами. Кампанію в пресі можна доручити Францу, ти мені про нього розповідала, я пригадав його статті, сьогодні дещо почитав в Інтернеті, цілком пристойно, і це його тематика. Я впевнений, що на цей меморіал люди не шкодуватимуть гроші. В кожного є свій біль, котрий притишується, коли щось робиш. Хай навіть таке, що не видається справжнім, хоча це по-справжньому». – «Мені і Катарина телефонувала, ми домовилися попити кави, то я можу їй сказати про все це? Вона перекаже Лілі, бо та зараз в лікарні, готується народжувати, я не хочу її хвилювати, а Катарина навідує її
