Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Це був прегарний лист, я подумала, чи не приписати мені у відповіді ремарку стосовно того, що я сплю з можливим Маратовим працедавцем, але замість цього переказала привіт усій його родині та особливе вітання тітці Дорі, а ще запитала, що я можу приготувати смачне та просте, якщо в мене обмаль продуктів. Є картопля, банка консервованого тунця, маринована цибуля, оливкова олія, кріп та часник. Марат швидко відповів, порадив мені приготувати деруни і до них – оливково-часниковий соус. Він не полінувався виписати рецепт. Коли я закінчувала приготування соусу, що спокусливо пахнув, у двері задзвонили. Я подумала, що це делікатний Райнер, який вирішив спочатку подзвонити, а вже потім відкрити двері ключем, що я йому залишила.
Але це був не Райнер. Це був Лютий Манфред. Бріг Обурена. Та Троль, що Любить Марту. Він відразу скочив мені на руки та підставив своє оксамитове черевце, він примудрився так легко вмоститися на гіпсі, що я не встигла злякатися. Почухувала це тепле та щире диво. Я побачила, як погляд у Манфреда змінюється, наче в молоко додали олію. Звичайно, не можна жбурлятися звинуваченнями в людину, яка пестить на руках твого улюбленця. Це як здійняти галас на няню, що колисає твою малечу. Тому Манфред обмежився тим, що набурмосив брови так, як вмів тільки він, і зайшов до квартири. «Ми про твоє повернення дізналися від Ернста. Я так і знав, що ця поїздка примусить тебе кинутися до психолога». – «А чим це так пахне!» – захоплено потягнула носом Бріг. Троль не витрачав час на зайві слова, а зачеберяв у повітрі лапками, зістрибнув з рук і метнувся на кухню. «Проходьте», – сказала я. Ну, а що мені ще залишалося?
Манфред може сваритися з ким завгодно, довго і натхненно, він знається на сварках. Але ще краще він знається на вдалих і невдалих вечерях. Він недовірливо подивився на купку золотавих дерунів на блюді, потім вхопив одного виделкою, і ми не встигли озирнутися, як він поклав на тарілку сім штук. «Як з’їздила?» – «Нормально». – «Нормально. Повернулася з поламаною рукою, не вмикає телефон, побігла до психолога і каже, що вона з’їздила нормально. Ти за кого нас маєш?» Усе, він наситився, зараз почнеться. Я не знала, з чого почати, своєю енергетикою він часто збивав мене як кеглю м’ячем, не тому, що м’яч був у руках у вправного гравця, а тому, що я була кеглею, яку мав збити саме цей м’яч. Бріг щось пробувала воркотіти з приводу того, як смачно я приготувала ці «картопляні штуки», за цей час вона відшукала біле вино, відкоркувала його та розлила по келихах.
Саме під час її воркотіння до кухні зайшов Райнер з валізою в руках та велетенською текою під пахвою. Першим його побачив Троль, котрий зжер два деруни, зрозумів, що більше йому не дадуть та завалився собі спати. Троль міркував, гавкати йому чи ні. Манфред помітив спрямованість погляду Троля, озирнувся, виделка та ніж випали з його рук. «Доброго вечора», – привітався ввічливий Райнер. «Привіт, стражнику», – додатково кивнув він у бік Троля, малому це сподобалося, в нього заграло око. «Так. Добре, що він хоча б говорить німецькою, – тицьнувши пальцем у Райнера, промовив Манфред. – Коли мати говорила тобі, що краще знайти чоловіка, ніж порпатися у спідньому діда, вона мала на увазі знайти його тут, а не привозити звідти. Ти зовсім очманіла?»
Райнер усміхнувся, закотив валізу до кутка, вимив руки та присів за стіл. Я нічого не могла вимовити, мені було дуже смішно, Манфред вирішив, що я привезла з собою козака. Крім того, я упізнала погляд родича Ореста, пана Гриця, коли той побачив мене в машині з Маратом. Я тоді думала, який це погляд. Батьківський? Наче ні. Зрадженого коханця? Ні. Це був погляд брата, який вирішив, що його сестра очманіла. «Я так розумію, ви – Манфред? Приємно познайомитися. Райнер Граф». Він нахилився, підібрав прибори, поклав їх на робочу поверхню кухні за своєю спиною. «У вас такий розчулений погляд, – звернувся він до Бріг. – Не хвилюйтеся». Він легко торкнувся її руки, вона не забрала її. «Бріг».
Задзвонив мій телефон, Манфред подивився на нього як на ворога народу, а на свого – як на зрадника. Це був дядько Артур, він сказав, що препарати передасть мені завтра, все було чисто і препарати дуже ефективні. Я запитала, скільки я маю йому віддати грошей. Артур сказав, що мені передадуть чек. Мені хотілося дізнатися більше про відправника цієї інформації, як вона потрапила до мене, я наче не заповнювала жодних анкет стосовно хворих на діабет і не була задіяна в соціальних програмах. Манфред пильнував, тому я вийшла з кухні, відчуваючи, як на моїй спині з’являються червоні родимки від братового погляду.
Артур нічого нового мені не переказав, його співробітникам нічого не вдалося з’ясувати, а коли я повернулася на кухню, то побачила, як Райнер показує Манфреду світлини житомирського костелу, котрі він дістав з теки. Певне, замовив друк, заскочивши до студії перед роботою. Манфред не відреагував на мою появу, вони активно обговорювали, чи зможе Манфред з цих фотокарток і ракурсів зробити цілісний макет костелу. Манфред сказав, що клопоту багато, але це цілком можна зробити. Втім, це не буде дуже якісною роботою, бо Марті не вистачає бачення у перспективі, і якби фотографував він – все могло б вийти набагато краще. Троль сидів на підлозі, метляв своїм очкуриком та захоплено дивився на костел.
«Марто, ти готуєш комусь подарунок? Бо Райнер не в курсі кому?» – «Наташі». – «Кому?» От недарма буревіям дають жіночі імена. Бріг наче здійнялася у повітря, від її обуреного дихання загойдалися фіранки. «Наташі», – вперто повторила я. «В твоєму житті точно багато що змінилося завдяки діду. Зламана рука. Райнер. І подарунок Наташі. Я просто не знаю, чого ще від тебе чекати?» Я всміхнулася, хоча Манфред знущається з релігії, він часто говорить трійцями. Власне, ледь не щоразу як констатацію чогось або приклад він використовує трійці. І не помічає цього. Треба запитати про це в Ернста, можливо, я дам йому поживу для наступної статті.
Ми ще трохи посиділи, поки Бріг, Манфред та Троль пішли. «Думаю, що незабаром тобі доведеться знайомитися з моєю мамою», – зауважила
