Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко

Глава сімнадцята

Райнер стирчав на роботі, я також нарешті займалася своєю роботою, розбиралася з запитами студентів. Я написала листа Манфреду, він відмовчувався. Дивовижно. Ханне знову поїхала до Туреччини, я подумала, що раніше це мене кумарило, але зараз я наче її розуміла. В листі вона написала, що «дитинка мусить знати силу мусульманського сонця, це корисно для самоідентифікації та здоров’я». Я трохи поміркувала над тим, чи мусульманське сонце – це півмісяць, чи вона має на увазі реальне сонце. Сонце як сонце. Тільки мусульманське. Не дійшла жодного висновку.

Задзвонив телефон. Райнер. «Скучив?» – «Не без цього. Але я хочу тобі повідомити, що за мною також скучили. Твоя мама телефонувала. Запросила з візитом. Без тебе. Тобі ніхто не телефонував, я правильно розумію?» – «Мені ніхто не телефонував. Мене для них немає». – «Неправильний висновок, якщо для них є я, то ти для них так само існуєш, навіть не сумнівайся і не поспішай радіти чи жалітися на своє сирітство. Які квіти любить мама?» – «Я б на твоєму місці нічого їй не дарувала. З нею ніколи нічого не знаєш наперед». – «Я подумаю. Я тобі віддзвоню. Не сумуй».

Кілька днів мене маринували. Впізнаю почерк батька. Думаю, що він накопичував претензії до мене після отримання копії мого листа Оскару. Хоча, знаючи Оскара, листа він не надсилав, а просто зателефонував батькові, сказав, що турбується про мене, бо, на його погляд, я почала пити, а також повідомив, що я просила переказати про свій виліт до України.

З батьком я давно не спілкувалася. Частіше можна зустріти прочерк напроти напису «батько», ніж прочерк напроти напису «донька», але хто сказав, що тато не претендує на оригінальність? Мама слухняно виконувала всі його забаганки. Тому вони тримаються разом, це злагоджена пара. Він робить вигляд, що дуже чистий і дотримується всіх правил та прав, ще б пак! Інакше неможливо для пана судді. Натомість мати завжди була трохи навіжена і здатна на емоційні вчинки. Тато ж поважав її свободу, бо він любив її, розумів та цінував як особистість, тому провокував на потрібні йому вчинки, опісля м’яко картаючи.

Мені прийшов новий лист. Цікаво, від кого це? Не зрозуміло. «Не поспішай зближатись, дружити, від цього по спіху – можеш завити:)». Підпису немає. Лист-попередження, як у китайському печиві? Можливо, це якась покинута подружка Райнера жартує в такий спосіб, залякує мене?

Мені знову зателефонували. Цього разу Дора Тотер-Габор. Несподівано, невже надійшла нова інформація стосовно іда? Я механічно перенесла листа-попередження в теку «особисте». «Доброго дня, Марто. Ти повернулася з України, як з’їздила?» А нічого собі. Вони обоє, наче дві команди саперів, тримали часову дистанцію, щоб одного дня підірвати мене одночасно. Як швидко вона перейшла на ти, щоб миттєво наблизитися. Кобра. «Ви стежите за мною?» – «Ні, відстежується тільки твоє прізвище. Тобто прізвище пана Отто».

«Я маю перед вами звітувати?» – «Марто, ти мене хибно зрозуміла. Ця справа не порожній звук для мене. Я хочу дійти до істини. Думаєш, це просто? Ти вже зрозуміла, що це не просто. Я тричі ворожила на картах Таро, загадувала, чи ти дізнаєшся про щось на місці, чи ні». – «Нова методика Міністерства юстиції? Я познайомилася з кількома людьми, що могли б вам знадобитися».

«Правда? З ними можна зв’язатися?» – «Можна. Вони мають мобільні телефони і чудово орієнтуються в народних прикметах. Наприклад, я впала та зламала руку не тому, що послизнулася на вологих сходах, а тому, що підібрала та занесла до хати чужі ножиці». – «Марто?» – «Я слухаю». – «Марто, все добре?» – «З рукою – так. Хоча складав мені її лікар, який демонстрував хід операції на іграшковому шимпанзе. Слухай, Доро, я не хочу морочити тобі голову, про діда я нічого нового не дізналася. Та й не нового також. Постояла біля порожньої могили, поспілкувалася з місцевими і поїхала додому. А що показали Таро?»

«Я не розуміюся на цьому, переглянула, наче картинки. Шкода, що ти нічого не дізналася. Четвертий лист не знайшовся?» – «А ви його шукали?» – «В тебе такий тон, що варто завершувати цю розмову. Бувай. Не забувай тримати нас у курсі. На все добре! Офіційний запит стосовно твого візиту до України ти отримаєш найближчим часом».

Я знову взялася до роботи. Ще кілька разів довелося відволіктися на телефонні дзвінки, Наташа подякувала за макет костелу, сказала, що це найкращий подарунок, який вона лишень могла уявити. Ми ще трохи поговорили на тему соціальної адвокатури. Наташа хотіла зареєструвати бюро адвокатів, котрі безкоштовно допомагали б легальним мігрантам. І дуже сподівалася, що очолить його Дерек. Я традиційно сумнівалася, аж раптом відчула, що сама хочу спробувати. Вирішила поки нічого не говорити Наташі, бо не могла розібратися із тим, чи справжнім було моє бажання і звідки воно випірнуло? Потім телефонувала пані Фоль, переказувала вітання від Лілії, цікавилася справами, домовилися випити кави. Я з острахом чекала на повернення Райнера. Не те, що я була в ньому невпевнена чи боялася за нього, просто не могла зрозуміти, що хоче донести до нього батько.

Нарешті він повернувся. Я нагадувала собі Троля або тітку Олю, яка побачила Марата, я намотувала кола, сіпала його та одно торочила: «Ну що? Ну що?» Райнер поцілував мене і запитав, чи може він роздягнутися. Я дозволила. Відпустила рукав його куртки, щоб цупко вчепитися у зап’ясток.

Ми сиділи за столом, коли Райнер почав розповідати. «Зовнішність твоєї матері така бездоганна, не уявляю, як твій батько торкається її руками. Раніше я бачив кімнати подібної краси, а не людей, певне, він щоразу заплющує очі, а як інакше повірити в те, що це твоя дружина?» Я закипіла. Невже він думає, що я не наслухалася цих дифірамбів, присвячених матері, за все своє не таке вже й коротеньке життя? «Марто, я просто намагаюся бути відвертим, охолонь, добре?» Він м’яко торкнувся моєї долоні, розвернув її до себе, погрів об неї ніс.

«Там були мати, батько, який з’явився пізніше і дуже ефектно – урочисто проплив кімнатою, несучи в руках суддівську мантію, аби привселюдно, тобто в присутності непосвячених, у даному випадку мене, повісити її до шафи. Це все було схоже на те, наче він каже, я тут, зі своєю родиною, батько та чоловік, аж ніяк не суддя.