Відлуння: від загиблого діда до померлого - Лариса Володимирівна Денисенко
Майку мати допекла двічі. Вперше, коли її прооперували, вирізали щитоподібну залозу, мати пожовкла, схудла, стала як штахетина, хоча ніколи не була гладкою. Вона роздряпувала свій шрам на горлянці так, що він ставав ще помітнішим, ніж був у перші дні після операції. І горлала на нас так, наче ми вигризли її горло. Жбурлялася табуретками або просто рикала. Вона говорила, що стала неповноцінною жінкою, що не хоче і не буде все життя приймати гормональні препарати. «Та я краще здохну! Завтра. Взимку. Щоб ви скалічилися рити мені могилу! Щоб руки ваші скривавилися!» Майка на це відказала, що мати дарма розраховує, що ми скалічимося, бо ми її спалимо.
Тоді мати побігла до нотаря і склала заповіт, де, незважаючи на протести голови нотаріальної контори, зазначила:
«Коли б я не померла, заповідаю поховати мене взимку, на ділянці № 78 Байкового цвинтаря. Кремацію категорично забороняю. Хай спочатку підсмажать себе». Взагалі-то, як це не смішно та парадоксально, але з цим заповітом ми мали проблеми. Бо мати померла влітку. І довелося мені судитися з померлою матір’ю, щоб вибити дозвіл поховати її влітку, а не робити з неї консерви на зиму. Я судився з нею, нервувався і не спав, а вона лежала в столичному морзі, вбрана в свою улюблену зелену сукню імені Скарлетт О’Хара і підводилася тільки для того, щоб завітати на годинку до мого сну і висварити мене.
Майку в ті післяопераційні часи матір допекла настільки, що вона пішла до Інституту ендокринології, знайшла материного хірурга, вчепилася в нього і волала: «Розріжте мені горло, вишкребіть все, але якщо там нічого не має, то просто розріжте та зшийте! Або її покличте – хай вона зашиє, вона ж професіонал у нас. Вміє пристрочувати кишені, застрочить і шию рідної доньки! Давайте, ріжте! Хай знає, хай бачить, що не одна вона така калічка, може, вона припинить тоді з мене мною знущатися». Хірургу довелося кликати міліціонерів з найближчого відділку, щоб вгамувати Майку.
Коли матір допекла Майку вдруге – Майка втекла до Ізраїлю. Цього разу вона вирішила не різати собі горло, а відрізати від себе матір…
У дитинстві моїми друзями були книжки. Завдяки тітці Дорі я читав багато німецьких казок, матір це дуже смішило. Вона казала: «А Дорка наша – хитра жидівка, вона мого байстрюка виховує на казках фашистів, щоб, якщо що, він міг впливати на них магічними заклинаннями». Від першого Дориного чоловіка я заразився радянською героїкою, тоді таких книжок було багато. Партизани, комсомольці, підпільники, піонери-герої, Ленін у поселенні Шушенське, інші революціонери, героїзм простого солдата та генерала під час ВВВ, білі та жандарми – наволочі, червоні та комісари – молодці! Й таке інше. Мені здається, ти та твої однолітки були позбавлені впливу всієї цієї ідеологічної сухозлітки. Втім, у вас було щось своє. З іншого боку – моєю улюбленої книжкою дотепер є Гайдарівська «Тимур та його команда», правда, сьогодні я не розумію, що я тоді в ній знайшов і що знаходжу зараз, але перечитую її щороку. Мабуть, я захоплююся анонімними доброчинними діями.
Той самий Петро Соколов відкрив для мене світ європейської класичної еротичної прози: Золя, Моруа, Мопассан, Бокаччо, Бальзак ділилися зі мною своїм досвідом. Найпікантніші, на його погляд, моменти в цих книжках він підкреслював олівцем та робив позначки на полях у вигляді знаку оклику чи жіночих цицьок, тому я мав нагоду спочатку знайомитися з найцікавішим. У сім років я знав забагато про ідеологію, героїзм та плотські задоволення. Це вплинуло на стиль мого спілкування з дівчатами. Коли я відчув, що хочу по-дорослому здибатися з дівчатами, і не міг збагнути, чого мені кортить більше – усмоктатися в їхні губи чи вчепитися в їхні сідниці, я звертався до них у старомодно-класичній манері, нагороджував сороміцькими епітетами, що мали поширення у Франції минулих сторіч, вони мене не розуміли, гиготіли та втікали. Мене тягнуло до тих дівчат, які відчували потребу віддаватися раніше, ніж в них підросли цицьки, а от потреби читати в них не було взагалі.
Ігор Шор відкрив мені світ американської та радянської фантастики, Гаррі Гаррісона, братів Стругацьких, братів Вайнерів. Закохав у Достоєвського та Вінграновського.
Оскільки бабусь та дідусів у мене не було, я довгий час був переконаний у тому, що моїм дідусем є Ленін. З огляду на твою історію про діда, стосовно Леніна ти хоча б можеш бути впевнений у тому, де його утримують, бо про це знає увесь світ. Тепер я думаю, що був ідіотом.
Коли в матері запитували, хто її найближчі подруги, вона відповідала – «Лідія» та «Ізабелла». Лідочка та Беллочка. Це, якщо ти не знаєш, сорти вин. Солодкі вина з солодкого кримського винограду. Мати в чомусь не лукавила, з «дівчатками» вона дійсно спілкувалася майже щодня. Але подруга в неї була. Берта. Вчителька англійської мови, що викладала в школі Майки. Така сама іронічна, різка та уїдлива, як мати, тільки вихована. Мати сміялася з цієї вихованості, бо вважала, що Берта – боягузка. «Теж мені, Берта, – мадам Помпадур. Та – плиска вона! Трусить цицьками та дупою, як хвостом, усього боїться. Гей, Берто, не врятує тебе від погромів сотні разів вимовлене до гоїв «дякую»!»
Берта відбула до Ізраїлю ще до здобуття Україною незалежності. Мати її зненавиділа, Берта її зрадила. До самої смерті вона звала Берту «та жидівка», «суча цицька» або «плисчине яйце». Берта приїхала на її похорон та довго гладила сиву голову матері і причепила на викот зеленої сукні на маленькій шпильці синьооку долоню. Не знаю, що подумала в цей момент матір або її душа. А я плакав. І Берта плакала. І Майка з Дорою.
Про своє знайомство з дружиною та доньку я розповім тобі в іншому листі, дуже радий, що ми познайомилися! Пиши, якщо потрібна буде допомога чи просто закортить побазікати. Тітка Дора тут просить переказати тобі, щоб ти не думала, наче всі українські дівчата – хвойди. Певно, боїться
