Прислуга - Кетрін Стокетт

пальцем велике коло, немовби окреслюючи величезний камінь, безцінну вартість «рубіна». — Я спіймала її, коли вона забирала прострочене молоко. Знаєте, як це починається: спочатку пральний порошок, потім рушники й одяг. А далі вони крадуть сімейні цінності й вимінюють їх на пінту лікеру. Одному Богові відомо, що вона ще поцупила.

Борюся з бажанням попереламувати їй пальці, та втримую язика за зубами. Нехай думає, що все гаразд. Це безпечніше для всіх.

Після гри поспішаю додому готуватися до вечора в Ейбілін і тішуся, що вдома нікого немає. Я швидко перечитую повідом­лення від Паскаґули. Зателефонували мій партнер по тенісу Петсі та Селія Фут, з якою я майже незнайома. Чому дружина Джонні Фута мені телефонує? Мінні змусила мене заприсягтися, що я ніколи не телефонуватиму їй, і у мене немає часу замислюватися над цим. Я повинна підготуватися до інтерв’ю.

О шостій годині вечора я сиджу за кухонним столом Ейбілін. Ми домовилися, що я приходитиму майже щовечора, поки не закінчимо. Щодва дні темношкіра жінка стукатиме в задні двері Ейбілін і сидітиме зі мною за одним столом, розповідаючи мені свої історії. Одинадцять покоївок погодилося поспілкуватися з нами, не враховуючи Ейбілін і Мінні. Разом отримуємо тринадцять, а місіс Стайн попросила дюжину, тож, гадаю, нам пощастило. Ейбілін стоїть у глибині кухні позаду та прислухається. Ім’я першої покоївки Еліс. Я не запитую прізвища.

Я пояснюю Еліс, що цей проект — це збірник справжніх історій покоївок і їхніх вражень від роботи у сім’ях білих. Я вручаю їй конверт із сорока доларами, які заощадила, — із колонки міс Мирни, із кишенькових грошей і грошей, які мама давала мені на салони краси, в які я не ходила.

— Є вірогідність, що це ніколи не надрукують, — попереджую кожну окремо, — а навіть якщо й надрукують, то заплатять дуже мало. — Коли я вперше це вимовляю, то опускаю очі: мені соромно, невідь чому. Я біла, тож відчуваю, що мій обов’язок допомогти їм.

— Ейбілін це нам чітко пояснила, — відповідає дехто. — Я не тому це роблю. — Я повторюю їм те, що вони вже вирішили поміж себе. Що вони мають тримати свою особу в таємниці від когось поза групою. Їхні імена, а також і назви міста й сімей, де вони працювали, буде змінено. Я би хотіла поставити їм останнє запитання: «До речі, ви знали Константін Байтс», але я впевнена, що Ейбілін сказала би мені, що це погана ідея. Їм і так страшно.

— А зараз Юлі. Її розговорити, це немов відкрити мертвого молюска. — Ейбілін готує мене перед кожним інтерв’ю. Вона теж боїться, що я налякаю їх ще до початку розмови. — Не хвилюйтесь, якщо вона розповість небагато.

Юлі, мертвий молюск, починає говорити раніше, аніж сідає на стілець, ще до моїх пояснень, і не зупиняється до десятої вечора.

— Коли я попросила підняти мені платню — вони підняли. Коли я потребувала будинка — вони мені його купили. Доктор Такер сам приїхав до мене додому та витягнув кулю з руки мого чоловіка, тому що боявся, що Генрі щось підхопить у лікарні для чорних. Я сорок чотири роки пропрацювала на доктора Такера та міс Сіссі. Вони були такі добрі до мене. Щоп’ятниці я мила їй голову. Я ніколи не бачила, щоби жінка сама мила собі голову. — Уперше за вечір вона зупиняється, набуває самотнього та стурбованого вигляду. — Якщо я помру раніше, я не знаю, як міс Сіссі митиме свою голову.

Я намагаюся не надто всміхатись. Не хочу викликати підозри. Еліс, Фанні Емос і Вінні принишклі, їх треба вмовляти, вони сидять з опущеними очима. Флора Лу та Клеонтін лише розтулили роти — і з них ринув такий потік слів, що я, хоч і друкувала так швидко, як могла, щоп’ять хвилин просила їх трішки сповільнитися. Багато із цих історій сумні, гіркі. Я на це очікувала. Але також є дивовижна кількість хороших історій. І всі вони, якоїсь миті, озираються на Ейбілін, ніби хочуть запитати: «Ти впевнена? Я справді можу розповісти про це білій жінці?»

— Ейбілін? Що станеться, якщо… це надрукують і всі дізнаються, хто ми такі? — сором’язливо питає Вінні. — Що, як ви вважаєте, вони з нами зроблять?

Наші очі утворюють на кухні трикутник: усі дивляться на когось іншого. Я глибоко вдихаю, готова запевнити її в нашій обережності.

— Кузина мого чоловіка… їй відрізали язика. Це було трохи давніше. За те, що вона говорила з якимись людьми з Вашингтона про клан. Гадаєте, нам відріжуть язики? За те, що ми з вами розмовляємо?

Я не знаю, що відповісти. Язики… Боже, мені й на гадку таке не спадало. Я припускала, що, можливо, в’язниця, неправдиві звинувачення чи штрафи.

— Я… ми вкрай обережні, — кажу, але це звучить невпевнено та непереконливо. Я кидаю погляд на Ейбілін, але вона теж дуже хвилюється.

— Вінні, ми не можемо знати, поки це не станеться, — тихо зауважує Ейбілін.

— Мені не подобається те, що показують у новинах. Білі леді чинять зовсім не так, як білі чоловіки.

Я дивлюся на Ейбілін. Вона ніколи не ділилася зі мною своїм баченням того, що може трапитися. Я хочу змінити тему. Обговорення цього не піде нам на користь.

— Нє-а, — хитає головою Вінні. — Думаю, ні. Насправді, біла леді може зробити значно гірше.

— Ти куди? — гукає мама з кімнати відпочинку. Я із сумкою та ключами від пікапа прямую до дверей.

— У кіно, — відповідаю я.

— Ти вчора ходила в кіно. Євгеніє, підійди сюди.

Я ступаю крок назад, стою у дверях. У мами загострення виразки. На вечерю вона не їсть нічого, крім курячого бульйону, і я за неї хвилююся. Тато ліг спати годину тому, але я не можу залишитися з нею.

— Вибач, мамо, я спізнююсь. Тобі щось принести?

— Який фільм і з ким? Цього тижня ти майже щовечора кудись ходиш.

— Просто… щось дівчаче. Я буду вдома до десятої. У тебе все гаразд?

— Я нормально, — зітхає вона. — Йди.

Я йду до машини, почуваючись винною, бо кидаю маму саму, коли їй не дуже добре. Слава Богу, Стюарт у Техасі, бо я сумніваюся, чи могла би так легко брехати і йому. Коли три дні тому він приходив, ми сиділи на веранді та слухали цвіркунів. Усю ніч напередодні я працювала. І хоч так утомилася, що мої очі злипались, не хотіла, щоби він ішов. Моя голова лежала на його колінах. Я простягнула руку та провела рукою по його щетині.

— Коли ти покажеш мені написане? — запитав він.

— Ти можеш почитати колонку міс Мирни. Минулого тижня я вивела великий шматок цвілі.

Він усміхнувся, похитав головою:

— Ні, я хочу почитати твої думки. Я впевнений, що це не хатнє господарство.

Тоді мені стало цікаво, чи він знає, що я щось від нього приховую. Я злякалася, що він може дізнатися про історії, водночас відчуваючи трепет, що йому це цікаво.

— Коли будеш готова. Я не тиснутиму на тебе, — відступився він.

— Можливо, коли-небудь я й дам тобі почитати, — пробурмотала я, відчуваючи, що очі заплющуються самі.

— Маленька, спи, — сказав він, відгортаючи волосся з мого обличчя. —