Прислуга - Кетрін Стокетт

Сенатор відкидається на спинку стільця.

— Ви бачили ту статтю в журналі «Лайф»? Ту, ще перед Медгаром Еверсом, як там його — Карл… Робертс?

Я здивована, що сенатор ставить це запитання мені. Я збентежено кліпаю, сподіваючись, що це через мою роботу в газеті.

— Це було… його лінчували. За те, що він сказав, що губернатор… — Я зупиняюсь не тому, що не пам’ятаю слів, а тому, що пам’ятаю їх.

— Жалюгідний, — продовжує сенатор, тепер звертаючись до мого тата. — З мораллю вуличної повії.

Я полегшено видихаю: увагу від мене відвернули. Кидаю погляд на Стюарта, щоб оцінити його реакцію на це. Я ніколи не запитувала його про ставлення до громадянських прав. Але не думаю, що він не слухає розмови. Його гнів перетворився на байдужість і холод.

Мій тато прочищає горло.

— Буду відвертий, — повільно починає він. — Мене засмучує така жорстокість. — Тато мовчки кладе виделку. Він дивиться сенаторові Вітворту просто в очі. — На моїх полях працює двадцять п’ятеро негрів, і якби хоча б хтось зачепив їх чи когось із членів їхніх сімей… — Тато не відводить погляду. А потім він опускає очі. — Сенаторе, мені іноді соромно. Соромно за те, що відбувається в Міссісіпі.

Мама вирячає на тата очі. Я приголомшена почутим. А ще більше приголомшена тим, що він сказав це політику за цим столом. Удома газети лежали фотографіями донизу, а телевізійні канали вимикались, коли порушували расове питання. Я раптом так запишалася своїм татом — із багатьох причин. На секунду, присягаюсь, я зауважила таку гордість і в маминих очах, приховану стурбованістю, що батько знищив моє майбутнє. Я дивлюся на Стюарта й виявляю на його обличчі занепокоєння, та не знаю, чим саме.

Сенатор дивиться на тата, примруживши очі.

— Карлтоне, я дещо вам скажу, — промовляє він. Клацає льодом у склянці. — Бессі, принеси мені ще випити, будь ласка. — Він подає свій келих покоївці. Вона швидко повертається з повним.

— Це не мудро говорити так про нашого губернатора, — зазначає сенатор.

— Згоден на сто відсотків, — погоджується тато.

— Але запитання, що останнім часом я ставлю сам собі, хіба ж це не правда?

— Стулі, — шипить місіс Вітворт. Але потім вона так само швидко всміхається, сідає рівно. — Ну, Стулі, — просить вона, наче розмовляє з дитиною, — наші гості не хочуть вникати у це ваше політиканство під час…

— Франсін, дозволь мені висловити свою думку. Бог знає, що я не можу зробити це з дев’ятої до п’ятої, тож дозволь мені висловити свою думку в моєму власному домі.

Місіс Вітворт продовжує всміхатись, а її щоки трохи рожевіють. Вона розглядає білі троянди «Флорадора» в центрі столу. Стюарт із тією самою холодною злістю, як і раніше, тупиться у свою тарілку. Він не глянув на мене, відколи подали курку. Усі мовчать, а потім хтось змінює тему, і надалі бесідують про погоду.

Коли вечеря нарешті закінчилася, нас запросили на задній ґанок випити кави чи ще чогось. Ми зі Стюаротом затримались у коридорі. Я торкнулася його руки, та він відсторонивсь.

— Я знав, що він нап’ється й почне ці балачки.

— Стюарте, усе добре, — заспокоюю я, бо думаю, що він згадує розмову про політику. — Ми добре проводимо час.

Але Стюарт пітніє і його кидає в жар.

— Патриція, Патриція, і так увесь вечір, — вигукує він. — Скільки вже можна про неї говорити?

— Стюарте, просто забудь про це. Усе гаразд.

Він проводить рукою по волоссю та намагається уникати погляду на мене. Я почуваюся так, ніби мене тут немає. І тоді осягаю те, про що знала весь вечір. Він дивиться на мене, але думає про… неї. Вона скрізь. У гніві в Стюартових очах, у словах сенатора та місіс Вітворт, на стіні, де мала би висіти її фотографія.

Я говорю, що мені треба до ванної.

Він показує мені, куди йти.

— Зустрінемося на ґанку, — промовляє він, але не всміхається.

У ванній я розглядаю своє відображення, переконую себе, що це лиш один вечір. Як тільки ми вийдемо з цього будинку, усе стане добре.

Вийшовши, я минаю вітальню, де сенатор наливає собі ще випити. Він сам до себе сміється, розливає трохи на сорочку, а потім озирається, щоби переконатися, чи ніхто не бачив, як він облився. Навшпиньки крадуся повз двері, доки він мене не помітив.

— Ось ви де! — вигукує він, коли я пробігаю повз. Повільно повертаюся до дверей — і його обличчя світиться. — Що сталось, заблукали? — Він виходить у коридор.

— Ні, сер, я просто… іду до всіх.

— Ходіть сюди, дівчино. — Він обіймає мене, і від запаху бурбону мені щипає в очах. Я бачу, що він облив ним усю сорочку. — Вам весело?

— Так, сер. Дякую.

— Ну, Стюартова мама, не дозволяйте їй налякати себе. Вона просто його захищає, ось і все.

— О ні, вона… дуже мила. Усе гаразд. — Я визираю у вітальню, звідти долинають їхні голоси.

Він зітхає, дивиться.

— У нас був дуже важкий рік зі Стюартом. Гадаю, він розповів, що сталось.

Я киваю, а по шкірі бігають мурахи.

— О, це було жахливо, — продовжує він. — Так жахливо. — Потім раптом усміхається. — Погляньте сюди! Гляньте, хто прийшов із вами привітатися. — Він хапає крихітного білого собачку, перекидає його через руку, наче це тенісний рушник. — Діксі, привітайся, — наспівує він, — привітайся з міс Євгенією. — Собачка пручається, відвертає голову від смердючої сорочки.

Сенатор порожнім поглядом тупиться в мене. Думаю, він уже забув, що я тут роблю.

— Я просто йшла на задній ґанок, — нагадую я.

— Ходімо сюди. — Він смикає мене за лікоть, веде через фільон­часті двері. Я заходжу до невеликої кімнати з важким столом, темно-зелені стіни ледь освітлює жовте світло. Він зачиняє за нами двері, і я відразу відчуваю, як густішає повітря: у мене стається напад клаустрофобії.

— Гляньте, усі говорять, що я, коли вип’ю, надто багато балакаю… — сенатор примружує очі, ніби ми — давні змовники, — я хочу дещо сказати.

Собачка припинив пручатися, захмелів від самого запаху сорочки. Раптом відчайдушно хочу поговорити зі Стюартом, наче щохвилини без нього я його втрачаю. Я відступаю.

— Я гадаю, мені треба знайти… — хапаюся за клямку, впевнена, що поводжуся надзвичайно грубо, проте неспроможна встояти тут, де витає запах алкоголю та сигар.

Сенатор зітхає, киває, коли я хапаюся за клямку.

— Ой. Ви теж. — Він спирається на стіл, видається пере­моженим.

Я починаю відчиняти двері, та помічаю розгублений вираз сенаторового обличчя, такий самий, як і в Стюарта, коли він з’явився на ґанку моїх батьків. Я відчуваю, що не маю вибору, мушу запитати:

— Я теж що… сер?

Сенатор тупиться в портрет місіс Вітворт, величезний і холодний, який висить у кабінеті на стіні, мов попередження.

— Я це просто бачу. У ваших очах. — Він гірко усміхається. — А я сподівався, що хоч ви трохи полюбите