Прислуга - Кетрін Стокетт

Наступні шість днів Стюарта в місті не буде, тож я зможу сконцентруватися винятково на інтерв’ю. Щоночі я йду до Ейбілін і щоразу нервую, наче вперше. Жінки високі, низькі, чорні, як асфальт, чи карамельно-коричневі. Мені пояснюють: якщо ваша шкіра надто біла, то вас ніколи не візьмуть на роботу. Чим чорніша, тим краще. Інколи розмова переходить на звичайні теми, зі скаргами на низьку оплату праці, важкі робочі години, неслухняних дітей. Але потім починаються історії про білих дітей, які вмирали на їхніх руках. Про м’який, порожній погляд їхніх іще блакитних очей.

— Її звали Олівія. Просто крихітка, яка маленькою ручкою вхопилася за мій палець. І вона так важко дихала, — пригадує Фанні Емос на четвертому інтерв’ю. — Її мами навіть не було вдома, пішла до аптеки по ліки. Були тільки я й тато. Він не дозволив мені її покласти, звелів тримати до приходу лікаря. Дитинка охолола на моїх руках.

У їхніх словах і неприхована ненависть до білих жінок, і незрозуміла любов. Фей Белль уся труситься, її шкіра аж сіра. Вона навіть не пригадує, скільки їй років. Її оповідь розгортається, ніби м’яка білизна. Вона пам’ятає, як ховалася з маленькою білою дівчинкою в скрині, поки солдати-янкі нишпорили будинком. Двадцять років тому вона тримала на руках таку саму білу дівчинку, коли та помирала. Але тоді вона вже була старшою. Кожна з любов’ю називає іншу своєю найкращою подругою. Присягається, що смерть не може цього змінити. Що колір нічого не означає. Онук білої жінки однаково оплачує оренду Фей Белль. Коли Фей Белль має силу, то іноді прибирає на його кухні.

Моє п’яте інтерв’ю з Ловенією. Вона покоївка Лу-Енн Темпл­тон, і я впізнаю її: вона прислуговувала нам у бридж-клубі. Ловенія розповідає, що цього року білий чоловік осліпив її онука Роберта, тому що він скористався туалетом для білих. У па­м’я­ті спливає, що читала про це в газеті. Ловенія ствердно киває, чекає, поки я надрукую це на машинці. У її голосі немає озлоб­леності. Я дізнаюся, що Лу-Енн, яку я вважала нудною та ніякою, на яку не звертала уваги, дала Ловенії два тижні оплачуваної відпустки, щоби вона могла допомогти своєму онукові. За ті два тижні вона сім разів приносила рисові запіканки. Коли зателефонували й повідомили про Роберта, вона відвезла Ловенію до лікарні для темношкірих і прочекала з нею шість годин до закінчення операції. Лу-Енн ніколи нікому з нас не зізнавалась. І я повністю розумію, чому.

Були гнівні історії про білих чоловіків, які чіплялися до них. Вінні говорить, що її примушували знову й знову. Клеонтина розповідає, що опиралась, аж поки до крові не розбила йому обличчя, і він більше ніколи не ліз. Але дихотомія рівнозначних любові та зневаги — це те, що дивує мене найбільше. Більшість із них запрошують на весілля дітей білих, але тільки за умови, що ті носитимуть форму. Про таке мені відомо, та чути від темно­шкірих — це ніби почути вперше.

Після того, як Ґретхен іде, ми кілька хвилин неспроможні й слова вимовити.

— Просто рухаймося далі, — озивається Ейбілін. — Ми не мусимо… на це зважати.

Ґретхен — двоюрідна сестра Юл Мей. Вона відвідувала молитовні зібрання за Юл Мей, що кілька тижнів тому проходили в Ейбілін, але є прихожанкою іншої церкви.

— Я не розумію, чому вона погодилась, якщо… — Я хочу додому. Сухожилля на шиї напружені. Пальці тремтять від набирання тексту та від слів Ґретхен.

— Мені дуже школа, я не знала, що вона так учинить.

— Це не ваша провина, — видушую я. Хочу запитати її, що з розказаного Ґретхен правда. Але не можу. Я не можу дивитися в очі Ейбілін.

Я би пояснила «правила» Ґретхен так само, як й іншим. Утім Ґретхен відкидається на спинку стільця. Я гадаю, що вона обмір­ковує, що розповісти. Але вона видає:

— Погляньте на себе. Ще одна біла леді намагається заробити гроші на чорношкірих.

Я озираюся на Ейбілін, не знаючи, як на це реагувати. Невже я не досить чітко пояснила все щодо грошей?

Ейбілін нахиляє голову, ніби сумнівається, що правильно ­почула.

— Ви думаєте, що хтось це читатиме? — сміється Ґретхен.

Вона одягнена в уніформу. Із помадою, того самого рожевого кольору, який використовували ми з подругами. Вона молода. Висловлюється рівномірно та обережно, наче біла. Хтозна, чому, але від цього стає тільки гірше.

— Усі чорношкірі жінки, з якими ви говорили, вони були дуже милі, хіба ні?

— Так, — відповідаю я. — Дуже приємні.

Ґретхен утуплюється мені просто в очі.

— Вони ненавидять вас. Вам відомо, так? Вони ненавидять у вас усе. Але ви дурна, коли думаєте, що робите їм ласку.

— Я не змушую вас це робити, — боронюсь я, — ви самі ­захотіли…

— Ви знаєте, що є найкращим із того, що зробила для мене біла жінка? Дала мені цілушку з її хліба. Чорношкірі жінки приходять сюди, щоби просто погратися з вами. Леді, вони ніколи не відкриють вам правду.

— Ви не уявляєте, що інші жінки мені розповідали, — заперечую, дивуючись, як я розгнівалась і як легко зірвалась.

— Скажіть це, леді, скажіть те слово, яке віддразу спадає вам на думку, коли хтось із нас заходить у двері. Ніґер.

Ейбілін підвелася з табуретки.

— Ґретхет, досить. Іди додому.

— А знаєш, що, Ейбілін? Ти така сама дурна, як і вона, — огризається Ґретхен.

Я приголомшена, коли Ейбілін вказує на двері й шипить:

— Забирайся з моєї хати.

Ґретхен іде, але через літні скляні двері глипає на мене так злісно, що я аж холону всередині.

Через два дні я сиджу навпроти Келлі. У неї кучеряве волосся, здебільшого сиве. Їй шістдесят сім, а вона все ще в уніформі. Огрядна й важка, частина її тіла звисає зі стільця. Я все ще знервована після інтерв’ю з Ґретхен.

Я чекаю, доки Келлі помішує чай. У кутку кухні Ейбілін стоїть продовольча сумка. Набита одягом так, що зверху виглядає пара білих штанів. У будинку Ейбілін завжди дуже охайно. Тому не знаю, чому вона ніяк не зробить чогось з тією торбою.

Келлі починає повільно говорити. Я друкую, вдячна за її повільний темп. Вона дивиться так, наче за мною бачить екран, який відображає сцени, що вона їх описує.

— Тридцять вісім років я працювала на міс Маргарет. У неї була дівчинка з коліками, і єдине, що допомагало зняти біль, це тримати її на руках. Тож я зробила обгортку. Я прив’язала її до пояса й увесь рік постійно носила із собою. Дитина ледь не зламала мені спину. Я прикладала до спини лід на ніч і досі прикладаю. Але я любила цю дівчинку. І я любила міс Маргарет.

Вона сьорбає чай, а я набираю її останні слова. Я підводжу голову, і вона продовжує.

— Міс Маргарет завжди змушувала мене збирати волосся в гульку, повторювала, ніби знає, що чорношкірі не миють голови, перераховувала срібло після того, як я полірувала його. Коли через тридцять років міс