Ініціація - Люко Дашвар
Мама ніколи:
— не відмовляла в допомозі, але і не пропонувала допомогу сама;
— не оцінювала критично чи схвально мої наміри, лише радила оцінити їх самій;
— не вчила мене куховарити, але куховарила сама;
— не обіймала, хоча інколи могла присісти поряд, покласти руку на моє плече, але щоб пригорнути мене до себе, як найдорогоцінніший скарб, — ніколи;
— не втручалася в моє особисте життя. Просто ніколи.
У свої тінейджерські роки ми з Ромкою дуже тішилися з того. Особливо з останнього пункту, бо дурні наші вибрики зупиняли не батьки, а відчуття самозбереження і страх. Звичайно, взагалі без дурних вибриків не обходилося, та, на відміну від наших друзів, батьки яких брали на себе тягар наслідків тих косяків, нам із Ромкою доводилося самим відповідати за свої вчинки. І коли тато, наш мудрий, врівноважений тато, натякав мамі, що треба більше втручатися в наше з Ромкою життя, мама завжди відповідала:
— Стасе, ми власним прикладом показуємо, що вважаємо гідним життям.
— Ліно, думаєш, у них вже вистачає досвіду, аби порівнювати своє життя з нашим? — питав тато. Він зажди називав маму Ліною, хоча повне її ім’я Евеліна. М’яке, ніжне ім’я, у якому відсутні загрозливі гар-р-р-рчливі та зміїні ш-ш-ш-шиплячі звуки, та в перекладі з давньоєврейської, як не крути, Евеліна — «життєва сила». Батьки моєї мами з іменем для доньки не промахнулися.
— У них вистачить розуму! — Мама була дуже високої думки про наші з Ромкою розумові здібності.
Тато погоджувався. Він завжди погоджувався з мамою, і до часу я жаліла його, бо скидалося на те, що тато у всьому залежний від неї. Не розуміла чому. Заробляв пристойно і теж фанатично віддавався інженерній роботі на оборонному підприємстві, хоча оцінити його здобутки я не могла, бо жодного разу він не поділився подробицями своєї діяльності. Тс-с! Ані слова! Військова таємниця. «Може, тато слабкодухий і йому так просто зручніше? — розмірковувала. — Чи підсвідомо відчуває, що мама сильніша, цілеспрямованіша. Не він веде! Його ведуть, а для чоловіка то, певно, така штричка в серце! Бідний тато!» Та одного разу, ще в студентські роки, коли перед сесією ніч просиділа над конспектами і перед світанком пішла на кухню заколотити собі кави, мимохідь зупинилася біля прочинених дверей батьківської спальні. Вони спали. Не дупами одне до одного, хоча, чесно кажучи, в ті часи я легковажно вважала, що після трьох-чотирьох років шлюбу всі подружні пари так і сплять. Тато лежав на спині, відкинув одну руку, щоби мамі було зручніше причаїтися на його плечі. Другою рукою обіймав її, і так спали. І я подумала, що, може, ми з Ромкою геть не знаємо наших предків, бо ніколи не бачимо їх такими. І потім, уже з незрозумілого спротиву і зацікавленості, разів сто знаходила привід зазирнути до батьківської спальні, і щоразу просила їх подумки: тільки не дупами, не спинами дивіться одне на одного!
Дідько! Вони не підвели! Вони завжди спали в обіймах, і від тих гармонійних ночей і дні їхні тепер набирали іншого змісту, бо варто було визнати: хоч мамині рішення завжди і перемагали, проте і татові ніколи рота не закривала, ніколи не принижувала, завжди уважно прислухалася і вміла пояснити свої аргументи. Вони таки говорили. Багато говорили поміж себе. А ми з братом ловили кайф від самостійності, яку батьки подарували нам змалечку.
Ми переоцінили цю позицію, коли виросли. Отут і з’ясувалося, що єдиним нашим матеріальним спадком мама з татом вважають по тридцять квадратних метрів нашої квартири біля знесеного Євбазу, на місці якого давно отаборився цирк. Ну, це ж цирк! Нашим друзям батьки купували квартири-тачки, допомагали престижно працевлаштуватися, а нам із Ромкою пропонували і далі рухатися самостійно. І це при тому, що мама з татом не бідували: за чималі гроші вкалували з хронічним фанатизмом, аби у відпустках намотувати кола по світу. Теж самостійно. Без нас.
— Працюйте над власними життями — і результат не забариться, — радила мама.
Ми прийняли і це, самостійно збивали в кров коліна, та завжди знали і інше: мама з татом поряд, якщо знадобиться допомога — не кинуть. Так і було. Коли Ромка розбив ущент автівку, за яку ще не виплатив кредит, мама першою відкрила їхній із татом спільний гаманець і вперто радила мені не докладати власних грошей, та мені тоді дуже кортіло взяти участь у спільному загальносімейному порятунку брата. Наче скоро моя черга, наче маю віддати зараз, щоб узяти потім.
І от моя черга настала? Після нескінченної тоскної ночі на Русанівських садах уперто сунула до батьківської оселі, сама собі дорікала: навіщо? Чим може допомогти мама? Ромку розшукати? Хіба я йду до батьків заради Ромки?
Незважаючи на ранній час, мама була вдома. Відчинила двері, не дала мені і слова сказати.
— У мене пацієнтка, — пояснила. — Зможеш почекати, поки закінчу з нею?
— Куди ж поспішати? В запасі — вічність, — відповіла.
Мама глянула на мене уважно, навіть хотіла щось запитати, та лиш хитнула головою.
— Дочекайся, — попросила, пішла до колишньої нашої з Ромкою дитячої кімнати. Роки три тому мама створила в ній дуже атмосферний кабінет для приватних прийомів, тож коли час від часу я нагло з’являлася у батьків посеред ночі з твердим наміром переночувати, аби не пхатися на Лівий берег, то завалювалася на диван у вітальні.
І зараз згодився. Упала, спробувала пригасити темні емоції, зібрати докупи думки, та шлунок скрутило: підхопилася — на кухню. У холодильнику вистачало вареного-готового, але поратися з ним, розігрівати, перекладати зі сковороди на тарілку здавалося підлою зрадою власного розбитого серця. Відламала кілька бананів від гілки, пішла батьківською оселею.
З кабінету лунали голоси.
— Чому все це відбувається зі мною? Чому? Я і досі в усе це не можу повірити! Господи, сором який! — тихо, майже пошепки бідкалася якась жінка.
Я загальмувала поряд із кабінетом, прислухалася.
— Перед ким вам соромно, Анастасіє? Перед собою чи перед людьми? — спитала мама.
— Ясно, що перед людьми!
