Ініціація - Люко Дашвар

— Так це ж найстрашніше, Евеліно Василівно! Що я цього хочу! Бо я не хочу хотіти! Це ж ненормально! Про це взагалі ніхто не знає, крім вас. Знаєте, скільки часу мені самій знадобилося, аби насмілитися до вас прийти.

— Правильно зробили, що прийшли.

— Бо вже не можу сама з цим упоратися. Якби ж ви знали, як я боролася за те, щоби залишитися серед нормальних. Навіть мужчині віддалася. Уперше за життя. Думала: маю це пережити! А раптом усі проблеми тільки через те, що в мене і досі ніколи не було мужчини.

— Допомогло?

— Дуже хотіла, щоб допомогло! Дуже старалася!

— Не допомогло?

— Не допомогло.

У кабінеті зависла тиша.

— Давайте так зробимо, Анастасіє. Розкажіть, із чого все почалося. Можливо, ми зможемо зрозуміти мотиви ваших суперечностей.

— У мене в Києві колега був, він загинув нещодавно. Дуже пристойний чоловік. Ми товаришували, виручали одне одного. І от восени минулого року я у своїх справах у Києві була, за день не впоралася, довелося на ніч у готелі зупинитися. Увечері самотньо стало, я зателефонувала колезі, а він каже: «Тасю, хочеш у клуб? Ходімо, пригощаю». Він дуже добрим був, щедрим. І я погодилася. У клубі ж цікавіше, ніж самій у готельному номері стирчати. Ну, і пішли. У клубі колега зустрів приятеля. А приятель із сестрою там був. Вона така, знаєте, особлива. Я одразу відчула, що вона особлива. І вона… Вона так дивилася на мене. Так дивно, так відверто, що мені аж захотілось утекти. А ми ж там випили. І чоловіки відійшли від столика, де ми сиділи. І ми з нею вдвох залишилися. А мене розвезло, певно, бо я взяла і поклала руку на її долоню. А потім узяла її долоню в обидві свої руки, а вона своєї руки не відняла. Ну, і… Уже чоловіки поверталися. Я їй адресу готелю проторохтіла і сказала, що чекатиму. І як дала дьору з того клубу!

— Вона не прийшла?

— Прийшла! А я вже протверезіла! І ще гірше стало. Розумієте? Усвідомлюю: все гаразд, вже не п’яна, вже можу міркувати тверезо. І все розумію: що я нормальна, що треба перед дівчиною вибачатися. Глянула їй в очі — і аж серце впало! Бо на тверезу голову мене до неї ще дужче потягнуло. А до того дня ж — ніколи! Ніколи!

— І як ви вчинили, Анастасіє?

— Вам розповідати все чисто, що сталося?

— Здогадуюся. Ви не вибачилися. Не було за що. Опишіть мені одним словом: що ви відчули після того, як відмовились вибачатися?

— Немає таких слів! Більше, ніж радість. Більше, ніж любов. Більше, ніж легкість і молодість. Більше, ніж силу. Не знаю! Я просто не можу без неї жити!

Знову зависла пауза. Я чула, як мама встала: ходить повільно кабінетом. От зупинилася.

— Ви і досі разом зі своєю дівчиною? — спитала пацієнтку.

— Так. Тільки ми не разом.

— Тобто?

— Разом — це коли день і ніч. Завжди. А ми… Я в райцентрі за сто кілометрів від Києва живу, вона теж не киянка. Приїхала до брата. У нього живе, тому мені туди ходу нема. Незручно якось при інших свої почуття демонструвати. Та й не уявляємо ми, як брат відреагує на те, що його сестра зі мною. Ми криємося, якщо чесно. Ніхто не знає. Тільки те і маємо, що раз на тиждень примчу до неї, заїдемо «Маздою» в якесь тихе місце, і… Ну, ви розумієте! Надивитися одна на одну не можемо. — Пацієнтка зітхнула. — І що мені з цим робити?

— Ви знаєте, що вам робити, Анастасіє. І ви це робите. Ви сильна жінка. Та навіть у сильної жінки є життєво необхідна потреба поділитися з кимось своїм щастям. Це природно. Тим паче, коли суспільство не готове лояльно сприймати такі стосунки. Тому ви прийшли до мене. За підтримкою. І поділитися радістю.

— А ви підтримуєте, Евеліно Василівно? Це ж не сором?

— Будь-які стосунки можна опустити до найганебнішого сорому, а можна піднести на недосяжну для бруду висоту. Ви і самі це знаєте.

— Знаєте, що я знаю?.. — пацієнтка, певно, метушливо підвелася, бо з кабінету почувся шурхіт, тихий шепіт.

Я відсахуюся. Запихаю в рот банан — глибоко, аж до горлянки. Повертаюся на диван і, коли хвилин за десять повз вітальню до вхідних дверей проходять мама з пацієнткою, навіть не озираюся, щоби роздивитися провінційну лесбіянку-мученицю. Хіба то біда, коли тебе любить не той, кого дозволяють люди? Біда, коли той, кого ти любиш, зраджує. Зраджує, викидає і забуває. Блек уже забув мене. Навіть не передзвонив.

Мій неабиякий словниковий запас скорочується до трьох дієслів, у мізках акценти: використав, зрадив, кинув. З-за спини, із минулого: використав, зрадив, кинув. Що чекає на людину в майбутньому, коли в потилицю їй дихають тільки три дієслова: використав, зрадив, кинув?

Мама ставить мені діагноз за хвилину. Повертається після того, як проводжає пацієнтку, всідається поряд зі мною на диван, мить роздивляється уважно, врешті питає:

— Хочеш поговорити?

— Можна, — відповідаю нахабно. — Розкажи про свою пацієнтку!

— Дивне запитання, люба. І тобі відома відповідь: не можу обговорювати з третіми особами проблеми пацієнтів, це лікарська таємниця.

— Мамо, якщо хочеш зберегти таємниці, прикривай щільніше двері в кабінеті!

— Ти підслуховувала?

— Ні, — брешу, оперативно починаю іншу тему, бо давно запитати хотіла. — Послухай! Скажи як психотерапевт, поясни свою логіку. Чим ти керувалася, коли назвала Ромку Ромою, а мене — Меланією! Мамо, про що ти думала, коли назвала свою дитину «темною, чорною»! Ти знала, що з грецької Меланія перекладається як «чорна»?! Що твою дочку через те може тягнути до людей із чорною душею! І це вирок! Вирок на все життя.

— Відколи ти стала розмірковувати такими примітивними категоріями, люба?! Людина сама наповнює змістом і своє життя, і власне ім’я.

— Ти не відповіла! Чому Меланія?!

— Бо ваші з братом імена звучали мені. І досі звучать. Розумієш? У них присутня чудова мелодика. — Мама знову уважно роздивляється мене. — Тобі стало заважати твоє ім’я?

— Я взагалі перестала бачити сенс в іменах. Важливіше те, що криється за іменем.

— І давно ти це усвідомила?

— Відучора! Повернулася додому і дізналася, що хазяїн квартири підвищує платню! — брешу безсоромно. — Без попередження, без будь-яких пояснень! А в нього красиве ім’я, до речі: Ернест Олексійович. Звучить, так? Але це не означає, що він порядна людина. І це не змінить мого