Ініціація - Люко Дашвар
Біля хвіртки стояла Галя Шовкоплясиха. Очі збурені, лице побите, та не прибите — гордовите, нахабне, наче не синці, а сині ордени на щоках. Хусткою вже не прикривала: нема чого соромитися жінці!
Став за метр від карасівської ґаздині. Глянув на неї.
— Б’є? — спитав.
Розсміялася.
— Перегудо! — вигукнула зверхньо. — Знаєш, хто твою хату підпалив? Я!
Йому — кров у скроні: загула, забила. Ухопити ту шльондру за грудки, шарпонути так, щоб аж не встояла. Крикнути: «Ах ти ж, паскудо! Та я тебе…»
На Галю глянув: крізь сині ордени — біль тече, синім лицем додолу стікає.
— Галю… — видушив. — Що? Геть погано?..
— Не дочекаєтеся! Хай вам погано стане! Вам!
— Кому це «нам»?
— Усім мужикам! Усім, хто квітку зросить і думає, що після того її в землю втоптати можна! — вигукнула, наче знала, що жив на світі французький льотчик Екзюпері, книжку про принца читала.
Що чоловік відповісти має? Можна було б про сучку, бо як вона не схоче, то висока мораль сімейного устрою не похитнеться, встоїть. Чи про вільну полігамну сучку, яка сама має нести відповідальність за свої інстинкти, і не факт, що під тим розуміються терпіння і покора. Втекти б могла. Чи в світі зафіксували нестачу кобелів?
— Прости… — сказав те, що рвалося на язик.
Здивувалася. Ордени зникли.
— Піду, — мовила тьмяно.
— Зачекай! — хвіртку розчахнув, пішов до жінки. За плечі взяв, заговорив-заспішив. — Галю, кажи! Що робити, аби тобі легше жилося? Я зроблю! Що? З Сашком поговорити?
Вирвалася, на Перегуду із викликом зиркнула. Пішла геть. За кілька метрів зупинилася, обернулася рвучко.
— Хату нову скоріше будуй! — вигукнула з відчаєм. — Я і її спалю!
Хата росла: обзавелася міцним фундаментом, почала тягнутися вгору стінами, а гірка голка останніх Галиних слів так і стирчала в Перегудиному серці, та викликала геть не тривогу і сумніви. Не мордувався ночами: мовляв, треба б зупинити дурні жінчині вибрики, бо вони закінчаться геть погано для Галі. І для Перегуди. Не планував із поліцією нагло наскочити на обійстя Шовкоплясів, скрутити обидвох, і хай сидять за ґратами, поки не признаються, хто з них Перегудине обійстя підпалив, бо то вони, хтось один із них, — точно! Констатував: не час. Поки хату не добудує, за інше і думати забуде. Спочатку — хата, бо одної ночі, виморений, та не спустошений, нарешті знайшов відповіді на головні питання, які змучили вкрай: чому Тася до нього не йде? І сам чому й досі не пішов до Тасі?
«Ну, піду зараз до неї. А далі що? — розмірковував. — Куди я її приведу? На згарище? Ні вже. Добудую хату, поставлю квіти на підвіконня, тоді і поїду до Тасі, — мріяв. — Заберу в новий дім, щоби теє… разом жити».
Мрія — не чіткий відбиток майбутньої реальності, може дозволити собі що завгодно: виправдати незрозумілу паузу, яка виникла в стосунках Павла з нотаріусихою, надати тій паузі суб’єктивної логіки, не намагаючись зрозуміти позиції Тасі, сяяти так потужно, що в тому сяйві реальні проблеми, загрози і небезпеки видаються пустопорожніми дрібницями, а втілення мрії — сенсом життя, тому — дім будувати, не зупинятися.
Вічний двигун, залитий найякіснішим пальним — мрією, працював без збоїв: Перегуда вкалував, як проклятий, наче б зупинись хоч на мить — впаде і здохне. Та майбутнє життя з Тасею вимагало, аби працювали не тільки руки, а й голова. Скоро усвідомив: якщо зараз одночасно з будівництвом не взятися за виробництво козячих сирів, то грошей не вистачить не тільки на квіти на новому підвіконні, а й на самі підвіконня.
А крім підвіконь ще стільки всього потрібно для хати. Та і для Тасі…
Кіз не було. Зате відгукнувся Гіві, коли Перегуда зателефонував хазяїнові грузинського ресторану на початку літа. Не спитав, куди щез Павло після їхньої таємної весняної змови, не дорікнув за довгу незрозумілу мовчанку.
— Вези сири! — сказав, і тих двох слів вистачило, аби Перегуда мотнувся по навколишніх селах: скупив козяче молоко в бабів, заприсягся і надалі забирати все до краплини, повернувся на хутір і почав чаклувати, бо схотів зробити такі вже сири, щоб їх з руками відривали. Товк собі: буде діло, буде. На чужому молоці почну, а там і собі кіз куплю, потім нову міні-сироварню, бо без неї обсягів не добитися.
Справи рухалися, мрія все ближче. Так близько, що Перегуді дедалі частіше кортіло зупинити «Ниву» біля Тасиного дому в райцентрі, гукнути, щоб вийшла…
«Чекаєш? Уже скоро», — обнадіяти, наче нотаріусиха в курсі Павлових мрій.
Хоч раз на тиждень у справах виривався в райцентр, та так жодного разу і не зупинився біля Тасиного дому. Проїжджав повільно, констатував: дім стоїть, у дворі охайно, значить, Тася на місці. І червона «Мазда» біля подвір’я підтверджувала: нікуди нотаріусиха не поділася, певно, біля вікна стоїть, виглядає Перегуду, бо ж горда, сама до нього не піде, чекає від чоловіка першого кроку.
— Скоро, Тасю, скоро, — шепотів у бік Тасиного добра: міцного, як білий гриб, дому, двору, «Мазди». — До середини осені впораюся. Здохну, але впораюся. Приїду по тебе, заберу в новий дім.
Карколомні події нагло втрутилися в Перегудині мрії, коли літо тільки наближалося до своєї середини.
Усе почалося того дня, коли Перегуда сидів на балках нового даху, притримував, допомагаючи закарпатцям закріпити їх. Зверху все, як на долоні. Помітив «швидку», яка мчала в бік Карасівки, здивувався: це ж що мало в карасівців статися, щоби якийсь із них до «швидкої» не тільки додзвонився, але й умовив приїхати? Глянув у бік села, що одразу за полем: вулицею люди бігають, метушаться.
— Показилися вони там, чи що? — буркнув, повернувся до роботи і думати про карасівський ґвалт забув.
Надвечір хутором у бік райцентру їхала на дирчику одна з карасівських, Валєрчикова однокласниця Олька. Зупинилася біля Перегудиного обійстя.
— Дядь Паш! — гукнула. — А як Валєрчик?
Та як Валєрчик.
