Вітіко - Адальберт Штіфтер

Після цього минув якийсь час і на лаву став чоловік у темному широкому оксамитовому вбранні, його пояс був гаптований сріблом. Він мав сиве волосся і сиву бороду. На поясі в нього висів меч, а на голові він навіть шапки не мав. Вітіко впізнав у ньому Начерата, що на зборах у Вишеграді був одягнений у темно-пурпурове вбрання. Коли в залі вщух гамір, чоловік заговорив:

— Дорогі та вірні присутні люди! Сюди з’їхалося дуже багато людей, і тому я, бо я, мабуть, тут найстарший літами, складаю подяку нашому господареві за те, що він улаштував для нас таке сповнене приязні свято і таке гарне полювання у своїй садибі Плака. Я з Праги, де лишив багато роботи, щоб приїхати сюди. Навіть якщо іншим більше б личило стояти на тому місці, де тепер стою я, я все-таки промовлятиму, бо кілька моїх тутешніх друзів спонукали мене, крім того, внаслідок свого віку я став ще й трохи балакучим. Але ви пробачите мені. Стрих діяв добре, пристойно і значуще, запросивши нас у свою садибу, яка має назву Плака, щоб ми скуштували його дичини, свійських тварин, пирогів, пива та вина, побачили ліси, якими він тут володіє, і полювали в тих лісах. Ми вирушили на лови ще вдосвіта, а тепер повернулися, щоб не дуже відчувати денну спеку, яка тепер зростатиме. Я зі своїми друзями висловлюю йому мою найщирішу подяку за це, і всі, звичайно, подякують йому не менш щиро, ніж ми. Запрошені вже й тепер могли б податися додому і взяти з собою в дорогу радість і втіху. Вони тут побачились, налагодили дружні зв’язки і, безперечно, хоч де стоять їхні садиби, провідуватимуть один одного то тут, то там або ще де-небудь, щоб і далі підтримувати свою дружбу, зміцнювати свої зв’язки і розмовляти про те, що лежить у них на серці. Якби наш добрий ясновельможний князь Владислав, якого ми обрали і посадили на престол, не так цурався нас, то міг би бути серед нас, міг би поділити нашу насолоду і збільшити нашу радість. Хіба князі давніших часів не полювали й не обідали зі своїми лехами? Хіба було інакше? Хіба лехи — не їхні супутники і не їхнє законне товариство? Хіба лехи не ставили і не підтримували князів, і хіба лехи не відповідають за їхні дії, і хіба їхній вибір, виявившись помилковим, не справляє згубного впливу на країну? А хіба наш добрий князь Владислав поділяв насолоди з якимсь лехом чи владикою, хіба бував у їхніх садибах і їв за їхнім столом? Ви мовчите, отже, він не робив цього. А якби робив, то збільшив би насолоду, сам би тішився насолодою; якби він був із нами, ми б сьогодні були ще веселіші, ніж тепер. Нам шкода його, що він відмовляє собі в цій насолоді, і ми повертаємося без нього до своїх домівок. Я не дуже переймаюся цим, я старий і переживаю за країну, але молодь прагне радості. Наш ясновельможний князь до того, як ми в почесному Вишеградському замку обрали його за першого, завжди був із нашими дітьми та молоддю країни і насолоджувався їхньою радістю. Тепер він цього не робить і не має насолод, дарма що молодий. Він не бере з собою декого, хто мав би бути з ним, коли він їздить по країні, так само як ми кажемо нашим людям, що вони повинні бути з нами, коли ми їдемо на лови. Він поїхав із численним почтом до замку Гости і розмовляв із ясновельможною Адельгайдою, вдовою нашого славного покійного князя Собеслава. Коли я зичливо підказав йому, щоб він завдав собі клопоту запросити тих, хто тоді ввійшов до ради, він поглузував із мене. Він поїхав по замках країни з багатьма молодиками і давав розпорядження, про які державні радники і пани не знають. Коли він повернувся, ми, а саме: мій брат Зната, Мілота, потім старші Мікул і Домаслав, присутні на цьому святі, яке влаштував нам наш любий господар, і я з багатьма нашими людьми, яких ми змогли зібрати, приєдналися до нього, щоб надати його почтові належного блиску, якого інакше він не мав би, бо там не було жодного старого леха. Але чи живе наш ясновельможний князь, якщо він уже не поділяє радощів нашої молоді, що загалом завжди разом з ним? Думаю, що ні. Хіба він не змусив Владислава, старшого сина нашого славетного покійного князя Собеслава, що, хоч і гнобив панів, був усе-таки добрим і мудрим, тікати цієї зими з Праги до Угорщини? Мені шкода нашого доброго, ясновельможного князя Владислава, що він зрікається насолод. Він бере на себе завдання і постанови, які загалом мають виконувати та ухвалювати камергери, двірський суддя, канцлер, головний стольник, шляхтичі та державні радники, і має досить турбот і клопоту, тож не має часу для радості. Не минуло й дванадцятьох тижнів, як він зібрав воїнів і всіх, кого назвали розбійником, прогнали або знищили. Оскільки йому для цього потрібна влада, він замість бути присутнім на наших святах, поринув у думки, як йому збільшити свою могутність. Мені шкода нашого доброго князя, що він не з нами і не поділяє наших веселих насолод. Болеслав Лютий, що вбив свого рідного брата святого Вацлава, відчував потребу, щоб зберегти свою вкрадену владу, пригнобити лехів і шляхтичів країни. Аж до нього проводирі народу були немов князями, а князь поміж них був як перший серед рівних. В усій країні був блиск і ніхто не скнів у кріпацтві. А потім, скориставшись своїми прихильниками, він змусив людей служити йому, бути його воїнами і почтом. Зникла навіть ваша назва проводир, і вже не чути її. І всі пізніші онуки Пржемисла були такі самі й мусили думати про посилення своєї влади, завдяки якій вони правили. Мені шкода нашого доброго князя, що його немає серед нас. Він позбавлений навіть спілкування зі своїми родичами та їхньої підтримки. Адельгайда з Угорщини, висока вдова гідного Собеслава, після смерті свого високого чоловіка була змушена перебувати в самотній фортеці Гості й померла з туги та горя торік восени. Її малі діти, що їх князь узяв під свою опіку, нічого не можуть йому дати, тож він самотній і сам вирішує за всю