Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Дорогі люди, настає серйозна пора. Я маю точні звістки. Як був я запрошений на свято в Плаку, так були потім ще й інші свята шляхтичів, то тут, то там, вони весело бенкетували й полювали, провідували один одного, влаштовували спільні зустрічі, часто їздили до Моравії, а тепер усі пани, які мають у Богемії великі земельні ділянки, поїхали до Моравії, зібрали там численне військо і вирушатимуть проти нашого краю. Я вважаю за свій обов’язок поїхати і побачити, що діється, і допомогти там, де вважатиму за слушне. Я сказав вам ці слова, якщо раптом хтось із вас захоче допомогти в боротьбі за правду і добро.
Вітіко звернувся до лісових людей у своїй світлиці року Божого 1142-го. Відповів йому коваль Петер Лауренц:
— Тепер знову так, як було за наших предків, їм доводилось воювати, щоб захистити країну і з князем не сталося ніякого лиха, і завдяки боротьбі вони допомагали й собі, і своїм ближнім. Думаю, ми повинні подивитися, що там діється.
— По-іншому й бути не може, ми повинні піти, — проказав скрипаль Том Йоганнес.
— Авжеж, треба глянути, що там, — мовив тесля Давид.
— До польових робіт ще далеко, і можна доручити жінкам зробити потрібні розпорядження, — озвався стельмах Стефан.
— Ми повинні докладно дізнатися, що діється, — сказав ткач Христ Северин.
— Ми дізнаємось у дорозі, — промовив скрипаль Том Йоганнес, — бо інакше проґавимо найкращу пору.
— Це добра справа, — сказав Маз Альбрехт, — тож ми так і вчинимо.
— Думаю, за кілька днів ми впораємось, — сказав Вітіко, — тож не треба баритися.
— Авжеж, хто хоче йти, той уже готовий! — запевнив Том Йоганнес.
— Так-так, — підтвердили численні голоси.
Після цієї вечірньої розмови люди зі світлиці Вітіко розійшлися.
На п’ятий день після цієї розмови Вітіко вже спорядився. І він, і його кінь були готові знову пуститися в подорож, і він подбав, щоб із його маєтку йому дали все, чого він потребував. Того самого дня були вже готові й чоловіки, які хотіли їхати. До них належали ткач Христ Северин із кленовою палицею, торбою харчів і мішком для здобичі, стельмах Стефан із мечем і списом, торбою харчів і мішком для здобичі, тесля Давид із мечем, бойовою сокирою, торбою харчів і мішком для здобичі, так само й Пауль Йоахим зі списом, Якоб зі списом і мечем, скрипаль Том Йоганнес зі списом і великим мішком на здобич, так само й Маз Альбрехт із кленовою палицею, потім коваль Петер Лауренц із залізною штабою і залізною булавою, крім того, Урбан, Захарія, Ламберт і Вольфґанґ із кленовими палицями, Ґреґор Віт із мечем і списом, потім багато молоді і слуг, без яких можна було обійтися в господарстві. Всі вони були в грубих сірих суконних свитах, у чоботях із великими, підбитими цвяхами підошвами, товстих повстяних шапках на головах. Слуга Раймунд захотів піти з Вітіко, і Вітіко дозволив йому. Вітіко пояснив, що їхатиме ступою, і всі запевнили, що триматимуться купи і йтимуть коло нього. Вітіко схвалив цей намір.
Коли всі зібралися, сивий священик поблагословив їх, зачитав напутнє слово й перехрестив. Жінки стояли поряд і плакали, тримаючи дітей для прощання. Дівчата у відчаї й радісно поглядали на хлопців. Хлопчиська, наслідуючи дорослих, узяли патики та жердини замість списів і стояли попереду. Мартин коло священика втішав заплакану Люсію.
Нарешті загін вирушив. Багато жінок, дехто з дівчат і всі хлопчаки пішли за ним, аж поки отримали сувору вказівку повернути назад, та й потім вони ще стояли, аж поки чоловіки зайшли в ліс.
Надвечір того дня загін по мокрому снігу дійшов до башти Ровна. Там прибульці побачили, що Ровно і його люди споряджаються, в башті й поміж хатами панувало велике пожвавлення. Побачивши загін, Ровно вигукнув:
— Це Вітіко з Плани, як добре, що ти спорядився. Вітіко, хто б міг подумати? Ми ще навіть не знаємо до пуття, хто проти великого князя, а хто з ним. Якщо всі прихильники покійного Собеслава йдуть до Моравії — несамовитий Вшебор, старий Дівіш, похилий літами Болеміл зі своїм численним родом і підлеглими, старий Любомир, могутній Божебор, — то може бути тяжка війна і молодий Владислав, син Собеслава, може одержати перемогу над старшим Владиславом, якого ми обрали. Ми хочемо захистити права владик, щоб їх не порушували великі лехи, ми хочемо боротися за їхню незалежність і добробут. Заходь і ночуй у моєму домі.
Вітіко заїхав у башту, а його людей прийняли в хати, де вони зігрілися і їх почастували стравами та напоями.
Уранці наступного дня Вітіко прийшов до просторої світлиці, де вже зібралося багато чоловіків. Вони підв’язали вище свій бахматий одяг, підперезалися, мали вовняні штани і грубі чоботи, на головах — повстяні шоломи. Кожен мав меч і спис, багато хто одягнув, як можна було помітити при нагоді, кольчуги під свити. Ровно був у кольчузі й мав меч, але ще не одягся до кінця, бо ж мав непокриту голову. Принесли пиво для ранкового почастунку, а кільком чоловікам, які ще зайшли до кімнати, роздали зброю. До світлиці зайшла й Людмила, дружина Ровна, з їхніми дітьми хлопчиком Мішем і дівчинкою
