Вітіко - Адальберт Штіфтер

створили велику державу, прогнавши попереду себе інші народи, спустошивши землю і знищивши людей. Оскільки тут усе зруйнували дощенту, то виріс ліс, наче ніколи й не було по-іншому, і прийшло зимове повітря і злиденна рослинність. Потім через якийсь довгий час від ваших предків, які на той час жили далеко звідси, один потомок на ймення Вітіко разом із людьми з Рима прийшов сюди, приніс нову віру й відвоював у народу, що тоді загарбав собі землю, Лісовий край і знову збудував замки і запанував тут, і його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вітіко рятуватиме рід. Вони збудували мисливську хатку, і там, де стоїть та хатка, щоправда, вже немає давнього пишного замку, але стоїть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята і тішилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване і знову виріс ліс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дім. А тепер ви, Вітіко, прийшли, як і сказано в пророцтві: прийде найбагатший пан роду і їстиме молоко та мед на буковому столі там, де стоятимуть золоті і срібні столи.

— Дива, — промовив Вітіко.

— Ви знову прийшли, Вітіко, — казав далі старий, — рід відродиться, бо ж сказано так, і мої очі ще побачать це.

— Нехай Господь дасть тобі многії літа, — побажав Вітіко.

— Життя швидко минає, — мовив Гульдрик, — але я ще потримаю вам стремено, коли ви заїдете десь тут до свого замку.

— Коли заїду, то потримаєш, — кивнув головою Вітіко.

— І ще побачу ваших численних нащадків, — казав далі старий.

— Поки що я сам, — зауважив Вітіко, — і зачекаймо, що буде далі.

— Буде, буде, — запевняв Гульдрик.

Він підвівся і приязно подивився юнакові в обличчя. Вітіко у своєму шкіряному обладунку сидів на буковому стільці. Стара служниця Реґіна опустила руки на коліна, Якоб припинив працювати, і обоє дивилися на старого.

Вітіко підвівся.

— Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кімнату, — запропонував Гульдрик.

— Гульдрику, здоров’я тобі й на добраніч, — побажав Вітіко.

— Як буде на те ласка Божа, — промовив старий.

Усі вийшли зі світлиці й розійшлися по своїх спальнях.

Вітіко ще на один день лишився в домі.

Наступного дня він попрощався й попросив, щоб слуга пішов із ним до Фримбурка, а звідти повів його коня вгору вздовж Влтави до заїзду в Дольні Вітавіце і чекав його там, бо він сам вийде пішки на гребінь лісу святого Хоми, а звідти піде до заїзду. Але Гульдрик заперечив, сказав, що він сам повинен вести коня, а слуга міг би йти поряд із ним.

Вітіко погодився й виїхав із Митини. Старий у своєму вбранні, до якого додав тепер сіру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пір’їною, йшов на кілька кроків позаду за конем, а слуга Якоб ішов на кілька кроків позаду за старим. У Фримбурку вони по кладці перейшли Влтаву. На тому боці Вітіко спішився і дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводі слуги повів коня вузенькою стежечкою в лісі вздовж річки вгору, а Вітіко пішов ліворуч і почав підніматися на широку вершину лісу святого Хоми.

Вітіко за годину з невеликим дійшов по дорозі, якою він колись спускався вниз із провідником Флоріаном, до гребеня гори і дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вітіко зупинився і дивився вниз на Баварію, де тепер воювали Леопольд і прихильники Генріха Гордого. Перед Вітіко видніла східна частина Баварії, де текли річки Дунай, Траун і Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штірійська марка. Потім глянув на Богемію, де тепер відбулася така важлива зміна володаря. Вітіко бачив під собою синюватий ліс, пронизаний ясною смугою Влтави, потім глянув у північно-східному напрямі на Бланско як на останню лісову вершину на тлі неба, а в північно-західному напрямі він добачив серед темних лісів блідувату ялівцеву гору, яка височіла коло Плани, а від тієї гори на захід — синю стіну, яка ховала темне озеро і скелю Трьох Сідал. Місце, де стояв Вітіко, було найвищим місцем у лісі. Потім вузенькою стежкою по лісу святого Хоми він пішов навскіс у північно-західному напрямі знову вниз до Влтави й дійшов до місця, яке мало назву Дольні Вітавіце, саме там був дерев'яний заїзд, про який розповідав Ровно.

У заїзді Вітіко побачив Гульдрика, слугу Якоба і свого коня. Подбавши про коня і пообідавши зі своїми людьми, Вітіко попрощався з ними, Гульдрик зі слугою пішов в'ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звідти назад до Митини. Вітіко з заїзду поїхав кладкою через Влтаву, а потім на північ повз нову Кутову вирубку, згодом на захід через Чорне болото, далі через густі ліси й пополудні добувся до Горньої Плани.

Слуги Вітіко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд заніс гарний арбалет до кімнати.

Вітіко скинув шкіряний обладунок, одягнув лісове вбрання і жив, як і раніше. Але тепер частіше вправлявся з конем, їздячи клусом та вчвал по нерівній місцевості з чагарниками та іншими перешкодами.

Наприкінці вересня до Вітіко прийшов чоловік із костуром мандрівника і сказав, що