Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Випий трохи зранку, перше ніж рушимо, і привітай Людмилу, — припросив Ровно Вітіко.

Вітіко спорожнив кухоль, де було пиво, потім ступив до Людмили й мовив:

— Вітання вам, шляхетна пані, і вітання й вашим дітям, а ми маємо вирушати в похід.

— Чоловіки повинні вирішувати, — мовила Людмила, — і вчинять так, як їм належить.

— Я буду в поході, — мовив Ровно. — Бустин наглядатиме за баштою, він добре забезпечить її всім, знайде потрібних людей, а хлопці, що є тут, ходитимуть на розвідки в ліси, а коли станеться що-небудь, що загрожує вам небезпекою, мерщій посилайте за мною, і я повернуся.

— Ровне, роби, як велить твоє серце, — відповіла Людмила, — а вас, Вітіко, я вітаю і дякую вам за вітання дітям.

Аж тут двері відчинилися і до світлиці зайшла дівчина з чорними косами, чорними очима, рожевими щоками і червоними, мов вишні, вустами; Вітіко колись, як гостював у башті, бачив її в темно-синьому вбранні з фіалковим поясом, то була Дімут, сестра Ровна. Але тепер на ній не було темно-синього вбрання і не видніло пояса, зате на грудях ясніла добре вичищена кольчуга, що мала ще й короткі широкі рукави, які прикривали руки. Крім кольчуги, дівчина була вбрана в чорний одяг із широкими зборками. На ногах мала чорні чоботи. Голова була прикрита чорним грубим повстяним шоломом. А от зброї не мала ніякої. Пройшла повз чоловіків до Людмили й привіталася:

— Бувай здорова, сестро!

Потім підійшла до Ровна:

— Доброго ранку!

Далі обернулась до Вітіко:

— Вітаю вас також, Вітіко. Ви йдете проти Моравії.

— Я йду на війну, — відповів Вітіко.

— Бачу, ти теж спорядилася, — кинув Ровно сестрі.

— Ви всі, хто можете, — відповіла Дімут, — ідете в похід, ви там достеменно дізнаєтесь, де правда, і боротиметесь за ту правду, ризикуючи життям, а як доведеться, то й покладете своє життя. А я робитиму те, що може жінка, принаймні для свого захисту я не потребую нікого. Має утвердитись правда, як є слушним на небі й на землі.

— Моя Дімут, ти завжди діятимеш мудро, — мовив Ровно.

— Так мудро, як вимагає та частка мудрості, яку дано мені, — відповіла Дімут, пішла до озброєних чоловіків і подала їм руку.

— Я тепер повинен іти далі, — озвався Вітіко.

— Що ж, іди, ми, можливо, ще доженемо тебе, — сказав у відповідь Ровно.

Вітіко попрощався, вийшов зі світлиці, взяв свого коня й поїхав по греблі. Чоловіки з Плани вже чекали його й пішли вслід за ним. За баштою Ровна й далі простирався ліс, снігу на землі вже не було, і загін надвечір дійшов до жупного містечка Дудлебів. Там Вітіко купив коня для Раймунда, придбав ще багато іншого спорядження для свого загону, і чоловіки вирішили побути там якийсь час і провести розвідку.

Вітіко пішов до садиби жупана, але брама була замкнена, йому відчинили і провели до Болеслави, що була з людьми вдома, бо вартовий сказав, що Любомир кудись виїхав. Вітіко привітав господиню й запитав:

— Тож Любомир у свої літа поїхав геть?

— Еге ж, поїхав, — підтвердила Болеслава. — Коли настала слушна пора, до нас приїхав наш первородний син Мойслав зі своїми людьми зі своєї садиби Хлум, потім приїхав зі своїми людьми другий син Пустимир зі своїх лісів і ланів у Дубі, далі прибув третій син Радоста зі своїми людьми з Требіна, приїхали чоловіки Марії, Евфемії і Болеслави зі своїми людьми, Любомир теж зібрав своїх людей, смиренний священик цього дому звернувся до всіх зі словами втіхи й допомоги, і всі пішли до великого князя Владислава.

— До великого князя Владислава? — перепитав Вітіко.

— До князя Владислава, — відповіла Болеслава. — Ти, Вітіко, теж у поході, пам’ятай, що треба утверджувати правду.

— Висока пані, хай вам добре ведеться, — мовив Вітіко, — а я утверджуватиму ту правду, яку визнаю.

— Тож і чини так, — мовила Болеслава, — а за інших часів знову будь нашим гостем.

— Коли все скінчиться і переді мною не замкнуть браму, я проситиму, щоб мене пустили, — пообіцяв Вітіко. Попрощався й вийшов надвір.

Лісові люди пробули в Дудлебах два дні. Третього дня поїхали далі й зупинилися на ніч у Подграді, серед боліт і глушини.

Наступного дня вони пішли до Усті, в добре забудований край. Там вони пробули п’ять днів, знову провадячи розвідку В хатах було небагато людей, а ті, хто ще лишався вдома, сиділи в кімнатах. По шляхах ходили озброєні чоловіки та багато іншого люду, всі рухалися на північ. Ктибор, що загалом жив у садибі коло Усті, пішов зі