Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– Ой, не можу, мамо! – та й ну ридати. Добре ж, що хоч було плаття із капрону, то сліз на ньому і не видно.

– Зараз прийде Максим, – нагадую Миросі. – Ти про нього тепер вже думай. Він хлопець гарний, розумний, самостійний. Далеко Максим піде, от побачиш! А Борис ще буде шкодувати за тим, що так із тобою вчинив, бо я ж бачила, як він тебе любить. Він ще лікті гризтиме за тобою, та буде пізно!

– А я все ще чекала, – каже тоді Мирося. – Що Борис передумає, що схаменеться… Я так чекала!

– Сьогодні і в нього, і в тебе весілля, – беру вінка до рук та й подаю дівчатам: – Заплітайте скоро, а про те, що тут оце почули, краще вже мовчіть! Бо досить із Миросі й так того горя…

І тільки вдягла молода вінка на голову, аж до двору входять гості!

Попереду іде Максим. А збоку біля нього боярин, тільки чомусь у руках він ніс… два хліба.

Я вибігла напроти, а біля воріт уже зібрались люди. Межи ними стояла й Мойра. Ми хоч і ворогували, але ж сусіди, то не могла я її на весілля не просити. Та й не попросила б – сама б прийшла.

– Який недобрий знак! – скрикнула Мойра, як побачила тих два хліба. – Не будуть вони увесь вік у парі…

– То це ви так мені молодих благословили?! – розсердилась я на Мойру. – Я вас, тітко, попросила, як людину. То не наробіть мені тепер хоч біди?!

– А нащо її робити, як вона вже є! – сказала мені Мойра.

Таки треба було б узяти ту відьму за плечі та й турнути від воріт, аби задерла ноги! Але я не хотіла в цей день ні з ким сваритися, то змовчала і пішла зустрічати сватів.

Тим часом Мирося вийшла до гостей, а наші сільські хлопці жартома схопили її попід руки й тягнуть, немов хотіли вкрасти. Бачу, Мирося моя на те весело сміється. А Максим враз спохмурнів на виду, зробився, мов темна ніч, стиснув міцно губи. Я думаю, хоч би не приревнував! Та й кажу до хлопців:

– Відпустіть молоду!

Хлопці й відпустили.

У Максимовому селі молодих зустрічало півсела: мою сваху поважали, вона була вченою жінкою.

– От гарна ваша молодуха! Неначе пава! – підбігла до мене якась старенька бабка. А тоді нагнулася Миросі аж до вуха і співає: – Доброго ти собі чоловіка вибрала, дитино! Максим – розумний хлопець! А який роботящий! Він же сам усі городи матері посапає, усіх людей послухає. Повезло тобі із чоловіком!

Бачу, Мирося моя й рада, аж роз’ясніла на виду. І мені втішно та весело, що хоч одна моя донька матиме гарного чоловіка.

Відбули за день весілля. Молоді ночувати пішли до Максимової хрещеної у хату.

Наступного дня – вже й дякування.

– Йди допомагати матері, – збудив ще поночі Максим Миросю.

Вона зібралася, пішла. Зайшла Мирося до свекрушиної хати, а там вже кухарка стоїть; на ослінчику під піччю діжка.

– Ану, ставай, молодице, місити тісто! – каже сваха. Хотіли перевірити, що моя дитина вміє. Тільки ж моїй Миросі це не в новинку. Стала й замісила.

Не довелося Миросі пожити зі свекрухою – обом же треба було ходити на роботу в завод.

– Ми поки що поживемо у вас, – каже до мене Миросин чоловік. – А пізніше мені дадуть квартиру. Я за тиждень піду й напишу заяву, бо маю право – вже сімейний.

– То й живіть собі, – я згодилась.

А через тиждень Максим Миросі каже:

– Треба поїхати до моїх батьків, провідати їх.

– То й поїхали!

Взулися вони у кирзові чоботи, вийшли на зупинку, сіли в автобус, та й доїхали до села Т… А там зайшли до хати, сіли з батьками за стіл.

Усі налили собі по чарці, випили, почали їсти. Аж тут…

– То що, давайте ще й по другій? – каже Максимів батько. Мирося й насторожилась.

– Може, вже не треба на сьогодні? – просить чоловіка сваха. – Діти потомилися, хай лягають спати.

– Какое спать! – він її не слухає. – У меня сын женился, а я не могу с ним хорошо выпить? Правда, невестка? Ты чего пригорюнилась, молчишь?

– Та я…

– Наливай, мать! – а сват мій був із Росії.

Миросина свекруха знову налила всім по чарці, а сама тільки сидить-зітхає тяжко