Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— А я й не заперечую. Я кажу тільки, що Монтре не місце для зимового спорту.
— А я не згоден, — сказав перший урядовець. — Я не згоден з цим твердженням.
— А я наполягаю на цьому твердженні.
— А я не згоден з цим твердженням. Я сам катався на люжі по вулицях Монтре. I то не раз, а багато разів. Катання на люжі — це, безумовно, зимовий спорт.
Другий урядовець обернувсь до мене.
— Хіба ви розумієте під зимовим спортом катання на люжі, пане? Повірте мені, в Локарно вам буде добре, як ніде. Тут здоровий клімат, мальовничі краєвиди. Вам тут неодмінно сподобається.
— Пан сам висловив бажання поїхати в Монтре.
— А що таке люж? — спитав я.
— Ви чуєте, він навіть не знає, що таке люж!
То був неабиякий здобуток для другого урядовця. Він аж засяяв з утіхи.
— Люж, — сказав перший урядовець, — це те саме, що й тобоган.
— Пробачте, але я не згоден, — похитав головою другий урядовець. — Я знов не можу з вами погодитись. Тобоган і люж — зовсім різні речі. Тобоган — це канадський винахід, його роблять з пласких рейок. А люж — звичайні собі санчата на гнутих полозках. Точність щось та важить.
— А чи не могли б ми кататись на тобогані? — спитав я.
— Авжеж, можна й на тобогані, — сказав перший урядовець. — Навіть дуже добре. У Монтре продаються прекрасні канадські тобогани. Брати Окси торгують тобоганами. Вони мають власний довіз.
Другий урядовець відвернувся.
— Щоб кататися на тобогані,— сказав він, — потрібна спеціальна доріжка. Ви не зможете кататися на тобогані по вулицях Монтре. Де ви надумали тут спинитись?
— Ще не знаємо, — сказав я. — Ми щойно приїхали з Бріссаго. Екіпаж стоїть на вулиці.
— Ви не прогадаєте, якщо поїдете в Монтре, — сказав перший урядовець. — Там чудовий клімат. I зовсім поруч місця, де можна займатися зимовим спортом.
— Якщо вас справді цікавить зимовий спорт, — сказав другий урядовець, — то їдьте в Енгадін чи в Мюррен. Я рішуче не можу погодитися з порадою, яку вам оце дають, — їхати задля зимового спорту в Монтре.
— У Лез-Авані, що трохи вище від Монтре, можна прекрасно займатися будь-яким зимовим спортом. — Поборник Монтре люто зиркнув на свого колегу.
— Панове, — сказав я, — на жаль, нам треба йти. Моя кузина дуже стомилася. Ми все-таки спробуємо поїхати в Монтре.
— Вітаю вас. — Перший урядовець потис мені руку.
— Думаю, ви ще пошкодуєте, що поїхали з Локарно, — сказав другий урядовець. — У кожному разі, в Монтре ви повинні зареєструватись у поліції.
— З поліцією ніяких ускладнень не виникне, — запевнив мене перший урядовець. — Ви побачите, які гостинні й привітні тамтешні люди.
— Щиро дякуємо вам обом, — сказав я. — Ваші поради для нас дуже цінні.
— До побачення, — сказала Кетрін. — Щиро дякуємо вам обом.
Вони, вклоняючись, провели нас до дверей, поборник Локарно трохи холоднувато. Ми спустилися сходами й сіли в екіпаж.
— О боже, любий, — сказала Кетрін. — Невже не можна було втекти звідти раніш?
Я сказав візникові назву готелю, що його нам порадив один з урядовців. Він підібрав віжки.
— Ти забув про варту, — сказала Кетрін.
Солдат стояв біля екіпажа. Я дав йому десять лір.
— Я ще не маю швейцарських грошей, — сказав я.
Він подякував, віддав честь і пішов. Екіпаж рушив, і ми поїхали до готелю.
— Чого це ти вирішила обрати Монтре? — спитав я Кетрін. — Ти справді хочеш туди?
— Це перша назва, що спала мені на думку, — відказала вона. — Там зовсім непогано. Ми зможемо знайти собі оселю десь у горах.
— Ти хочеш спати?
— Та я, здається, вже сплю.
— Сьогодні ми добряче виспимось. Бідолашна Кет, така була для тебе довга й важка ніч.
— Мені було хороше, — сказала Кетрін. — Особливо коли ти розпинав парасоль замість вітрила.
— Ти вже віриш, що ми у Швейцарії?
— Ні, я боюся, що ось зараз прокинусь, і все це неправда.
— Я теж.
— Але ж це правда, любий? I я оце не їду проводжати тебе на міланський вокзал?
— Сподіваюсь, що ні.
— Не кажи так. Ти мене лякаєш. А може, ми й справді їдемо туди.
— Я наче п'яний і нічого не тямлю, — сказав я.
— Покажи мені свої руки.
Я випростав долоні. Вони були обдерті до м'яса.
— Бракує тільки діри між ребрами, — сказав я.
— Не гніви бога.
Я був зовсім зморений, і в голові у мене паморочилось. Усе моє збудження минуло без сліду. Екіпаж їхав вулицею.
— Бідолашні мої руки, — мовила Кетрін.
— Не доторкайся, — сказав я. — Чорт забирай, я не тямлю, де це ми. Гей, візник, куди ми їдемо?
— До готелю «Метрополь». Хіба ви не туди хотіли?
— Туди, — сказав я, — Усе гаразд, Кет.
— Усе гаразд, любий. Не тривожся. Ми добре виспимось, і завтра ти не будеш наче п'яний.
— Я таки зовсім п'яний, — сказав я. — Усе сьогодні достоту, як в опереті. А може, це я такий голодний.
— Ти просто натомився, любий. Усе буде добре. Екіпаж спинився біля готелю. Хтось вийшов узяти наші валізи.
— Мені й так добре, — сказав я. Ми йшли бруківкою до готелю.
— Я знаю, все буде добре. Ти просто натомився. I стільки не спав.
— А все ж таки ми тут.
— Так, ми справді тут.
Слідом за хлопцем, що ніс наші валізи, ми зайшли в готель.
Книга п'ята
Розділ XXXVIII
Тієї осені сніг випав пізно. Ми мешкали в рубленому дерев'яному будинку серед сосон на схилі гори, і вночі брав мороз, так що на ранок вода у двох глечиках на туалетному столику вкривалася тонкою крижаною кірочкою. Рано-вранці до кімнати приходила пані Гуттінген, зачиняла вікна й розпалювала вогонь у високій кахляній грубі. Соснові дрова тріщали й розкидали іскри, а потім вогонь у грубі починав гуготіти, і пані Гуттінген приходила вдруге й приносила оберемок товстих полін до груби та глечик з гарячою водою. А коли в кімнаті ставало тепло, подавала сніданок. Ми снідали, сидячи на ліжку, й бачили за вікном озеро, а за озером, на французькому боці, гори. На вершинах гір білів сніг, а озеро було сталево-сіре, з голубим полиском.
Повз будинок проходила дорога в гори. Колію та валкu подовж неї скувало морозом, і вони були мов залізні, а дорога вперто бралася вище гаєм, а тоді, оперезавши гору, виходила туди, де були луки, і сінники, і хатини на луках край гаю над долиною. Долина була глибока, і низом її текла річечка, що вливалася в озеро, і коли вітер віяв з долини, чути було, як вода дзюрчить між камінням.
Часом ми звертали з
