Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Авжеж. Та ще й як. Зроду нічого так добре не усвідомлював.
— Поглянь на ці будинки. Яка гарна площа, правда ж? А отам ми можемо поснідати.
— А дощик який приємний! В Італії ніколи такого не буває. Веселий дощик.
— I ми вже тут, любий! Ти розумієш, ми вже тут!
Ми зайшли в кав'ярню і сіли за чистий дерев'яний столик. Ми були сп'янілі від збудження. До нас підійшла премила чепурна жінка у фартушку й спитала, чого нам принести.
— Булочок з варенням і кави, — сказала Кетрін.
— Вибачайте, але тепер війна, і булочок немає.
— Тоді хліба.
— Я можу підсмажити вам грінки.
— От і добре.
— А мені ще яєчню.
— Скільки яєць для пана?
— Троє.
— Кажи четверо, любий.
— Четверо яєць.
Жінка пішла. Я поцілував Кетрін і міцно стиснув їй руку. Ми дивились одне на одного, розглядалися довкола.
— Як тут гарно, любий, правда ж?
— Чудово, — сказав я.
— Ну й нехай нема булочок, — сказала Кетрін. — Я мріяла про них цілу ніч. Але нема, то й нема. I так добре.
— Мабуть, нас скоро заарештують.
— Пусте, любий. Доти ми встигнемо поснідати. А після сніданку нехай собі заарештовують. Та й нічого вони нам не зроблять. Я британська громадянка, ти американець, обоє люди поважні.
— Ти маєш паспорт?
— Авжеж. Ой любий, не треба про це говорити. Радіймо із свого щастя.
— Я вже й так радію, що далі нікуди, — сказав я.
Гладка сіра кішка з настовбурченим китицею хвостом підступила до нашого столика й, муркочучи, почала тертись об мою ногу. Я нахилився і погладив її. Кетрін щасливо усміхнулася до мене.
— А ось і кава, — сказала вона.
Нас заарештували після сніданку. Ми трохи прогулялися містечком, тоді спустилися до причалу забрати свої валізи. Біля нашого човна вартував солдат.
— Це ваш човен?
— Так.
— Звідки ви приїхали?
— З того кінця озера.
— Тоді прошу вас піти зі мною.
— А наші валізи?
— Валізи можете взяти.
Я поніс валізи, Кетрін пішла поруч мене, і солдат, ідучи позаду, припровадив нас до старого будинку, де була митниця. У митниці нас узявся допитувати лейтенант, дуже худий і по-військовому суворий.
— Якої ви національності?
— Американець і англійка.
— Покажіть ваші паспорти.
Я подав йому свій паспорт, а Кетрін дістала з сумочки свій. Він довго роздивлявся їх.
— Чому ви приїхали у Швейцарію в такий от спосіб, човном?
— Я спортсмен, — відказав я. — Веслування мій улюблений спорт. Я не проминаю жодної нагоди повеслувати.
— З якою метою ви приїхали?
— Займатися зимовим спортом. Ми туристи і хочемо займатися зимовим спортом.
— Тут не місце для зимового спорту.
— Ми знаємо. Ми хочемо поїхати туди, де займаються зимовим спортом.
— Що ви робили в Італії?
— Я вивчав архітектуру. Моя кузина вивчала мистецтво.
— Чому ви поїхали звідти?
— Ми хочемо займатися зимовим спортом. Під час війни вивчати архітектуру не випадає.
— Зачекайте, будь ласка, тут, — сказав лейтенант. Він забрав наші паспорти й пішов кудись у глиб будинку.
— Любий, ти просто чудо, — сказала Кетрін. — Отак і прав своєї. Ти хочеш займатися зимовим спортом.
— Ти щось тямиш у мистецтві?
— Рубенс, — сказала Кетрін.
— Дебелі тілеса, — сказав я.
— Тіціан, — сказала Кетрін.
— Тіціанівське волосся, — сказав я. — А як щодо Мантеньї?
— Про важких не питай, — сказала Кетрін. — А втім, знаю — страсті господні.
— Еге ж, страсті господні,— підтвердив я. — Багато дір від цвяхів.
— Ось бачиш, яка в тебе золота дружина, — сказала Кетрін. — Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками.
— Онде він іде, — сказав я.
З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами.
— Мені доведеться відпровадити вас до Локарно, — сказав він. — Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.
— Гаразд, — сказав я. — А як же човен?
— Човен конфісковано. Що в цих валізах?
Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком.
— Чи не зволите випити зі мною? — спитав я.
— Ні, дякую. — Він випростався. — Скільки грошей ви маєте при собі?
— Дві з половиною тисячі лір.
Це справило на нього добре враження.
— А ваша кузина?
У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо.
— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом, — сказав він, — то Венген — саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік.
— От і добре, — мовив я. — Ви скажете мені назву?
— Зараз напишу на картці.— Він дуже чемно подав мені картку. — Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл.
Він віддав наші паспорти солдатові, і, взявши валізи, ми рушили в містечко наймати екіпаж.
— Гей! — гукнув лейтенант солдата. Тоді заговорив до нього якоюсь німецькою говіркою. Солдат почепив гвинтівку за плечі й забрав у мене валізи.
— Чудова країна, — мовив я до Кетрін.
— I така ділова.
— Ми дуже вам вдячні,— сказав я лейтенантові. Він помахав нам рукою.
— Service[40] — сказав він.
Ми рушили за своїм вартовим до містечка.
До Локарно ми доїхали в екіпажі, солдат сидів на передку разом з візником. У Локарно з нами повелися добре. Нас допитали, одначе були дуже чемні, бо ми мали паспорти й гроші. Навряд чи вони повірили хоч одному моєму слову, і я думав собі, яка то дурна комедія, але все діялось достоту, як у суді. Ніхто не вимагав розумних доказів — досить було вигадати якусь формальну зачіпку й наполягати на ній без будь-яких дальших пояснень. Зате ми мали паспорти й збиралися витрачати гроші. Отож нам дали тимчасові візи. Ті візи в будь-яку хвилину могли скасувати. Скрізь, куди б не поїхали, ми мали реєструватись у поліції.
Чи можемо ми їхати куди захочемо? Так. А куди б ми хотіли поїхати?
— Куди ти хочеш поїхати, Кет?
— У Монтре.
— Дуже гарне місто, — сказав один з урядовців. — Я думаю, вам там сподобається.
— Локарно теж дуже гарне місто, — сказав другий. — Я певен, що вам тут сподобається. Локарно — прекрасне місто.
— Нам хотілося б поїхати туди, де можна займатись зимовим спортом.
— Монтре не місце для зимового спорту.
— Прошу пробачення, — сказав перший урядовець. — Я сам із Монтре. Побіля залізниці Монтре — Берн є чимало місць, де займаються зимовим спортом. Ви не можете