Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
Палланци ми так і не побачили. Ідучи за вітром, ми проминули в темряві мис, що закриває Палланцу з озера, і не побачили світла, А коли врешті побачили якесь світло, набагато далі й над самим берегом, то була вже Інтра. Але довгий час ми взагалі не бачили ні світла, ні берега, хоч без упину посувалися вперед по хвилях. Часом хвиля піднімала човен, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі неспокійне, але я все гріб та гріб, аж поки раптом ми мало не зачепилися за скелястий мис, що стримів обіч нас, і хвилі, вдаряючи об нього, злітали високо вгору, а тоді відкочувались назад. Я натиснув на праве весло, і, водночас гальмуючи лівим, повернув човен від берега; той мис одразу зник з очей, і ми попливли далі озером.
— Ми вже біля другого берега, — мовив я до Кетрін.
— А чому ж ми не бачили Палланци?
— Ми проминули її в темряві.
— Стомився, любий?
— Ні, все гаразд.
— Я можу трохи погребти замість тебе.
— Не треба, я не стомився.
— Бідолашна Фергюсон, — сказала Кетрін. — Прийде вранці до готелю, а нас немає.
— Мене більше турбує те, як нам ще затемна добутися до швейцарського берега, щоб нас не побачила митна варта.
— А ще далеко?
— Десь кілометрів за тридцять.
Я веслував цілу ніч. Намуляні руки вже так боліли, що я ледве вдержував ними весла. Кілька разів ми мало не ввігналися в берег. Я гріб попід самим берегом, щоб не збитися з дороги й не втратити дорогого часу. Подеколи ми так наближалися до берега, що могли розглядіти ряд дерев і дорогу, що йшла узбережжям, а далі за нею гори. Дощ припинився, і вітер гнав по небу хмари; крізь них пробивалось місячне світло, і, озирнувшись через плече, я побачив попереду темний обрис мису Кастаньйола, білі баранці на поверхні озера, а ген удалині — осяяні місяцем снігові вершини гір. Потім місяць знов заволокли хмари, і гори та озеро зникли з очей, але тепер було видніше, ніж перед тим, і ми бачили берег. Я бачив його аж надто добре й скерував човен трохи вбік, щоб нас не помітила митна варта, яка могла бути на дорозі з Палланци. Коли місяць визирнув знову, ми побачили білі вілли на схилах гори й білу дорогу, що видніла проміж дерев. I весь час я веслував.
Озеро поширшало, і ми побачили коло підгір'я на тому березі поодинокі вогники — то, як видно, було Луїно. Я помітив там клинчастий просвіт між горами й подумав, що то напевне має бути Луїно. Коли так, то ми йшли дуже добре. Я витяг з води весла й ліг спиною на лавку. Я дуже, дуже стомився гребти. Руки, плечі й спина страшенно боліли, а долоні були намуляні.
— Я могла б розгорнути парасоль, — сказала Кетрін, — і ми попливли б з ним, як з вітрилом.
— Ти вмієш стернувати?
— Мабуть, зумію.
— Візьми оце весло під руку, держи його біля самого борту і стернуй, а я триматиму парасоль.
Я перейшов на корму й показав їй, як держати весло. А сам узяв великий парасоль, що його дав мені портьє, сів лицем до носа човна й розгорнув парасоль. Він хляпнув і напнувся. Я вхопив його руками за краї, сидячи верхи на руків'ї, зачепленому за лавку. Вітер пружно вдарив у парасоль, і, щосили тримаючи його за краї, я відчув як човен потягло вперед. Тягло добряче, і човен посувався швидко.
— Ого, як ми помчали, — сказала Кетрін.
Я бачив перед собою тільки шпиці парасоля. Парасоль розпинало й тягло, і я відчував, як нас несе вперед разом з ним. Я вперся ногами в дно й відхиливсь на лавці, коли раптом парасоль випнувся назад і мене ляснуло шпицею по лобі; я спробував обхопити руками верх, що вгинався під вітром, та все воно вивернулось назовні, і замість пругкого напнутого вітрила переді мною був геть вивернутий подертий парасоль, і я сидів на ньому верхи. Я відчепив руків'я від лавки, поклав парасоль у човен і пішов до Кетрін узяти весло. Вона сміялася. Схопила мене за руку й заливалася сміхом.
— Ти чого? — Я забрав у неї весло.
— Ти був такий кумедний з тим парасолем.
— Ще б пак.
— Не сердься, любий. То було страх як кумедно. Здавалося, тебе рознесло футів на двадцять завширшки, і ти так палко обіймав краї парасоля… — Вона зайшлася сміхом.
— Буду знов гребти.
— Перепочинь і трохи випий. Ніч така чудова, і ми вже так далеко заїхали.
— Треба держати човна поперек хвилі.
— Зараз я дістану пляшку. А потім перепочинеш, любий.
Я виставив весла проти вітру, і нас помалу несло вперед. Кетрін відчинила валізу. Тоді подала мені пляшку з коньяком. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив добрий ковток. Коньяк пішов м’яко, розлився по тілу гарячою хвилею, і мені стало тепло й весело.
— Добренний коньяк, — сказав я.
Місяць знову сховався за хмарами, але берег було видно. Попереду ледь бовваніло щось наче коса, яка виступала далеко в озеро.
— Тобі не холодно, Кет?
— Мені дуже добре. Хіба що ноги трохи затерпли.
— Вичерпай з дна воду й зможеш простягти ноги.
Я знову взявся гребти, слухаючи, як риплять кочети і як скреготить бляшаний черпак об днище під кормою.
— Дай мені черпак, будь ласка, — сказав я. — Я хочу пити.
— Він страшенно брудний.
— Пусте. Я його обполосну.
Я почув, як Кетрін обполіскує черпак за бортом. Тоді вона подала його мені повний води. Після коньяку мені дуже захотілося пити, а вода була холодна як лід, така, що аж зуби заломило. Я позирнув на берег. Ми вже трохи наблизились до тієї довгої коси. В бухті ген попереду видніло світло.
— Дякую, — сказав я і віддав Кетрін бляшанку.
— Прошу ще, коли ваша ласка, — відказала вона. — Води тут доволі.
— Ти не хочеш трохи перекусити?
— Ні. Але скоро захочу. То краще прибережем на тоді.
— Гаразд.
Те, що віддалік здавалося косою, було довгим високим мисом. Щоб обминути його, я вигріб до середини озера.
