Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

— Якщо ти не даси їй рости й вона народиться хлопцем, з нього зможе вийти жокей.

— Я думаю, коли вже ми таки матимем цю дитину, нам доведеться одружитись, — сказала Кетрін. Ми сиділи в пивному барі за столиком у кутку. Надворі починало смеркати. Було ще рано, але день випав похмурий, і сутеніло швидко.

— Ми можем одружитися й тепер, — сказав я.

— Ні,— заперечила Кетрін. — Тепер соромно. Надто добре все видно. Я нізащо не піду брати шлюб отака.

— Шкода, що ми не одружилися раніш.

— Еге ж, мабуть, так було б краще. Тільки коли ж ми могли одружитися, любий?

— Не знаю.

— Зате я знаю одне: не піду я брати шлюб отакою статечною дамою.

— Де ти там статечна.

— Ще й яка, любий. Перукарка питала мене, чи це в нас перша дитина. То я сказала неправду: мовляв, ми маємо вже двох хлопчиків та двоє дівчаток.

— Коли ж ми одружимось?

— Коли захочеш, ось нехай тільки я знову схудну. Треба буде влаштувати бучне весілля, і щоб усі думали: яка гарна пара молодят.

— А тебе не смутить, що ми не одружені?

— Любий, чого б воно мало мене смутити? Єдиний раз мені було смутно в Мілані, коли я відчула себе повією, але це тривало всього кілька хвилин, та й причиною був отой номер у готелі. Хіба я не добра тобі дружина?

— Ти чудова дружина.

— То й не будь таким буквоїдом, любий. Я вийду за тебе заміж, тільки-но знову схудну.

— Гаразд.

— Як по-твоєму, чи не випити мені ще кухоль пива? Лікар каже, що в мене трохи завузькі стегна й що краще не давати малій Кетрін дуже рости.

— А що він ще каже? — стривоживсь я.

— Нічого. У мене чудовий кров'яний тиск, любий. Він просто не надивується на мій тиск.

— Що він каже про твої завузькі стегна?

— Нічого. Анічогісінько. Каже, що мені не треба кататись на лижах.

— Він має рацію.

— Він сказав, що коли я не каталася раніш, то тепер запізно починати. Власне, кататися й можна б, тільки так, щоб не падати,

— Жартівник він, як я бачу.

— Він добрий лікар, правда. Ми звернемось до нього, коли настане час родитися дитині.

— А ти не питала його, чи не слід тобі одружитися?

— Ні. Я сказала, що ми вже чотири роки як одружені. Розумієш, любий, коли я вийду за тебе заміж, то стану американкою, а за американським правом дитина вважатиметься законною, хоч коли б ми взяли шлюб.

— Де це ти таке розкопала?

— У нью-йоркському «Всесвітньому альманасі», в бібліотеці.

— Ти просто чудо.

— Я така рада, що буду американкою, і ми поїдемо в Америку, правда ж, любий? Мені хочеться побачити Ніагарський водоспад.

— Ти в мене розумниця.

— I ще я хотіла щось побачити, але забула що.

— Чікагські бойні?

— Ні. Не можу пригадати.

— Хмарочос Вулворта?

— Ні.

— Великий каньйон?

— Ні. Але його теж хочу побачити.

— То що ж?

— Золоті Ворота! Ось що. Де Золоті Ворота?

— У Сан-Франціско.

— Ось туди ми й поїдемо. Я так чи так хочу побачити Сан-Франціско.

— Гаразд. Поїдемо туди.

— А тепер їдьмо до себе нагору. Гаразд? Коли там поїзд?

— На початку шостої.

— От і поїдемо.

— Гаразд. А тим часом я вип'ю ще кухоль пива.

Коли ми вийшли й попростували вулицею, а потім піднімалися сходами до станції, було дуже холодно. З Ронської долини віяв студений вітер. У вітринах крамниць світилося, і ми піднялись крутими кам'яними сходами на вищу вулицю, а тоді ще одними сходами до станції. Електропоїзд уже стояв біля перону, і всі вагони були освітлені. На спеціальному циферблаті був позначений час відходу. Стрілки показували десять хвилин на шосту. Я поглянув на перонний годинник. Було п'ять хвилин на шосту. Коли ми заходили у вагон, я побачив, як із станційного буфету вийшли машиніст і кондуктор. Ми сіли й спустили вікно. Поїзд опалювали електрикою, і у вагоні було душно, але крізь вікно пішло свіже холодне повітря.

— Стомилася, Кет? — запитав я.

— Ні. Мені добре.

— Нам недалеко їхати.

— Я люблю цю дорогу, — сказала вона. — Не турбуйся за мене, любий. Я почуваю себе добре.

Сніг випав лише за три дні до різдва. Одного ранку ми прокинулись і побачили, що йде сніг. Ми лежали в ліжку, у грубі гуготів огонь, і ми дивились, як за вікнами мете сніг. Пані Гуттінген забрала посуд від сніданку й підклала в грубу дров. Надворі була справжня хурделиця. Пані Гуттінген сказала, що мести почало десь близько півночі. Я підійшов до вікна й визирнув надвір, але вже за дорогою нічого не було видно. Скрізь довкола бурхав сніговій. Я повернувся до ліжка, і ми лежали й розмовляли.

— Оце б тепер на лижах покататися, — сказала Кетрін. — Просто злість бере, що мені не можна.

— Ми дістанемо санки й з'їжджатимем дорогою. Для тебе це буде не гірш, як в екіпажі.

— А не кидатиме?

— Побачимо.

— От якби не дуже кидало.

— Зараз устанемо, а тоді підем прогуляємось по снігу.

— Перед обідом, — сказала Кетрін, — щоб нагуляти апетит.

— Я й так завжди хочу їсти.

— Я теж.

Ми вийшли на сніговій, але кругом були такі замети, що йти десь далеко просто не випадало. Я рушив уперед, прокладаючи стежку до станції, однак ми йшли дуже довго, поки дісталися туди. Мело так, що ми майже нічого не бачили, та врешті добрели до невеличкого пристанційного заїзду, обчистили одне одного віничком і, сівши на лаву, замовили вермуту.

— Оце сьогодні заметіль, — сказала буфетниця.

— Еге ж.

— Цього року сніг упав пізно.

— Еге ж.

— А можна, я з'їм шоколадку? — спитала Кетрін. — Чи вже скоро обідати? Я весь час хочу їсти.

— Ну то й з'їж, — сказав я.

— Я візьму з горіхами, — сказала Кетрін.

— Вони таки смачні,— сказала буфетниця. — Я сама їх найдужче люблю.

— А я вип'ю ще вермуту, — сказав я.

Коли ми вийшли і рушили назад, нашу стежку вже геть замело снігом. На місці глибоких слідів були тільки ледь помітні ямки. Сніг шугав нам просто в обличчя й заліплював очі. Ми почистились і пішли до себе нагору обідати. Обід подавав пан Гуттінген.

— Завтра вже можна й на лижі,— сказав він. — Ви вмієте, пане Генрі?

— Ні. Але хочу навчитися.

— То легко навчитеся. На різдво приїздить мій син, він вас навчить.

— От і добре. Коли він приїде?

— Завтра ввечері.

Коли ми сиділи по обіді в своїй невеличкій кімнаті біля груби й дивилися, як за вікном мете сніг, Кетрін спитала:

— А