Де немає Бога - Максим Іванович Кідрук

— Man teshne hastam…

Німець штовхнув ліктем спину, що притискалася до його живота. Ніякої реакції. Прислухався, проте через шум вітру не зміг визначити, чи той, кого він штурхає, ще дихає.

— Man teshne hastam…

Він зловив її погляд — сльозливі очі іранки тьмаво виблискували просто навпроти його обличчя — і спробував щось відповісти, проте не видушив із себе жодного звуку. Штурхнув спину ще раз, потім ще раз, і ще раз, і тут угледів, що з-під поліестрового пледа стирчить денце пластикової пляшки.

Кілька секунд Олівер витріщався на пляшку, не вірячи власним очам. Потім схопив її і майже хвилину силкувався відкрутити кришку задубілими на холоді пальцями. Хлюпання води всередині доводило до сказу. Зрештою він затиснув кришку зубами та прокрутив пляшку долонями. Від спраги темніло в очах. Олівер затремтів, згорбився, потягнувся до горлечка губами і… наштовхнувся лобом на лоб Лейли. Не розгинаючись, чоловік звів голову. Дівчинка мовчала. Під холодним світлом зірок здавалася значно старшою. В широко розплющених оливкових очах застиг якийсь віддалений і зголоднілий вираз.

А потім Олівер укотре згадав Турід. У голові тихим відлунням сколихнулися її слова: якщо ти не робиш чиєсь життя кращим, отже, ти марнуєш час. Ці довгі шість років він не просто жив, тримаючись за спогади, він робив усе, аби бути її вартим. Якоїсь миті потому, як на автобані А9 під колесами чергового автомобіля загинуло сьоме чи восьме щеня, Олівер жахнувся з того, що робить, і подумав: а що як він невдовзі помре? Чи потрапить в аварію та залишиться паралізованим? Що як у нього просто не буде змоги зробити все те, на що натякав Клаус Волкенхорст? Протягом двох місяців Олівер успішно вдавав, ніби забув, що сталося під Інґольштадтом, прикидався, ніби це чиєсь інше минуле, ніби це не він сидів за кермом «ауді» та спостерігав, як одне за одним гинуть одинадцять цуценят, але ті думки нікуди не зникли та весь цей час немовби гнили у нього всередині. Напруженого та трохи переляканого погляду дівчинки виявилося більш ніж достатньо, щоби виштовхнути їх на поверхню.

Олівер заплющив запалені, почервонілі очі й затремтів так, що вода почала вихлюпуватися з пляшки. Якась частина його мозку знавісніло нашіптувала: «Пий… пий… пий… випий усе, щоб уціліти за будь-яку ціну». В іншій частині все ще лунав голос Турід.

(ти маєш змогу змінювати світ на краще)

Але ні, як з’ясувалося, не має. Він усе зіпсував — як завжди, — і тепер помирає… майже напевно незабаром помре. І що після нього залишиться хорошого? Ні дітей, нічого…

(у житті кожного існує лінія, перетнувши яку, ми вже не можемо змінитися)

Оліверу здалося, начебто він лише зараз по-справжньому осягнув, що мав на увазі його батько. Від того стало так гірко, що він застогнав. Стогін спровокував напад кашлю — звук був такий, наче в горлі рвалася суха тканина, — і кашель зрештою перейшов у сиплий свист. А тоді Олівер подумав: а що як усе не так? Раптом ті слова — тільки жалюгідна відмовка, якою Гельмут Морґенштерн прикривав власну зневіреність і небажання змінюватися?

Олівер поглянув на дівчинку.

Коли?.. Коли, як не зараз?

Із грудей піднявся клекітливий хрип. Чоловік сперся на лікті та тремтячою рукою підніс пляшку з водою до потрісканих губ Лейли. Секунду дівчинка не ворушилася, а тоді повела поглядом туди, де, згорнувшись клубком, лежав Лоуренс Ґрейс. Вона пам’ятала його реакцію і боялася.

Олівер заспокоїв:

— Пий.

Ще один косий позирк на Лоуренса.

— Пий, — немічний голос тонкими пасмами сотався із нечутливого, затерплого горла. — Вони всі сплять. Вони не дізнаються.

Лейла відгорнула шмаття з обличчя та розтулила рота, і чоловік притримував пляшку, аж поки вона не випила воду до останньої краплі. Потім підсунувся та обійняв її, затуляючи від вітру.

Дівчинка швидко заснула, проте за чверть години прокинулася і, здригнувшись, збагнула, що сидить сама. Олівера Морґенштерна біля неї вже не було.

02:13

У гіпоталамусі людини є невелика ділянка, центр, що відповідає за терморегуляцію, і якщо організм тривалий час перебуває в холоді, він активує захисний механізм, наказуючи усім підшкірним кровоносним судинам звузитися. Це так звана вазоконстрикція[130]: що менше крові циркулює під шкірою, яка контактує з холодним середовищем, то менше тепла втрачає організм. Утім, для стискання стінок артерій потрібно багато енергії, і в разі знесилення м’язи, що перетискають судини, зрештою розслабляються, внаслідок чого тепла кров, яка омиває внутрішні органи, раптово відтікає до периферійних тканин, і людина, хай як холодно їй було до того, відчуває «гарячий спалах» — потужний приплив тепла.

Пригорнувшись до Лейли, Олівер теж закуняв, але за лічені хвилини прокинувся і важко захрипів. Він увесь палав. Руки, ноги, груди, шию, шкіру обличчя немовби обдавало пекучим паром. Важко дихаючи, чоловік проштовхався між тілами, що притискали його до скелі, та виповз із заглибини.

Ніхто не прокинувся.

Крижаний вітер налетів на нього, але полегшення не приніс. Хибне відчуття жару роз’їдало шкіру. Не усвідомлюючи, що лише погіршує становище, Олівер судомно зривав із себе одяг. Витягнув обрізки з-під сорочки, розмотав шмаття на ногах, скинув ковдри з шиї, зірвав сорочку та штани. Менш як за хвилину залишився в самих трусах, але за мить і їх стягнув та відкинув.

Вітер, зраділо підвиваючи, накинувся на нього й узявся висмоктувати з тіла останні крихти тепла. Якийсь час, розкинувши руки, Олівер лежав на спині, потім, коли свідомість почала тьмяніти, перекинувся на живіт. Наставала фінальна стадія гіпотермії, під час якої людина здійснює копальні рухи, неначе намагаючись сховатися в землю. Цей стан медики називають «термінальним копанням». Теплокровні тварини перед зимівлею риють нори або зариваються в листя, щоби зберегти якнайбільше тепла, і людина, що гине від обмороження, інстинктивно робить те саме. Спливали останні хвилини його життя, Олівер зчісував лікті, надламував нігті, загрібав ногами дрібні камінці, проте закопуватися не було куди. Дихання майже зупинилося, серцевий ритм став спорадичним, і, зрештою, Олівер сповільнився, впер голову в скелясту плиту й застиг у дивній позі посеред калюжі холодного місячного сяйва.

09:29

Вони прокидалися — приходили до тями — важко, наче після наркозу, та й то лише потому, як сонце піднялося достатньо високо, щоби прогріти захололу кров.

Парамонов засинав із тупим болем поміж скронями, проте за ніч біль перетворився на пекельне полум’я, і голова нила, як гнилий зуб. Він повільно розклепив повіки й одразу відчув запаморочення. Хотілося блювати, попри те, що в шлунку за два дні побувало лише кілька ковтків води.