Вітіко - Адальберт Штіфтер

Наступного ранку, ще вдосвіта, Вітіко доглянув свого коня. Потім поснідав у великій світлиці молочним супом із борошном і білим хлібом. Згодом Діт повів його по кімнатах дому. Майже всі були такі, як і велика світлиця, в них жили Діт, його родина і гості. В більшості кімнат меблі були з бука, в деяких були кращі меблі з дуба. В одному просторому підвалі зберігалася зброя і катапульти для захисту садиби. Над тим підвалом містилася висока надбудова, до якої можна було потрапити знизу. Діт і Вітіко піднялися нагору. Там, немов у вартівні, можна було бачити все навколо.

— Бачиш, — мовив Діт, — на тій дорозі, якою ти вчора їхав від Влтави до моєї садиби, я побачив тебе і пішов до брами тобі назустріч.

— А ота скеля — це скеля Крумлова? — запитав Вітіко.

— Так, — відповів Діт.

— Там мав би стояти замок, — зауважив Вітіко.

— Якби я мав змогу, я б уже збудував його там, — сказав Діт.

— Може, збудує колись хто-небудь із твого роду, — припустив Вітіко.

— Або з якогось іншого, хтозна, — стенув плечима Діт.

Подивившись якийсь час на ущелину, що тяглася в бік Крумлова, Діт повернувся на захід і мовив:

— Отам наші поля, луки і луги. Бачиш, де-не-де ще стоять скелі та дерева поміж лук і навіть серед збіжжя. Не було змоги прибрати все, тут має працювати час. Найнижчі вологі ґрунти ми лишили під луки, далі йдуть лани, а отам вище вгорі, під лісом, луги. Ми можемо розширювати свої землі далі на південь і будемо розширюватись. — Потім показав рукою на схід і мовив: — Там мало що можна додати, щоб мати ще кращий захист.

Вітіко глянув і побачив будинок під лісом із могутніми ялицями, що звідти круто спускався до Влтави.

Потім Діт повів Вітіко на мур навколо садиби й показав, як можна обороняти дім.

Згодом крізь широку браму Діт і Вітіко вийшли за межі садиби і оглядали поля. Проминали багато хат, де жили Дітові люди, а також хати людей, які мали земельні ділянки поблизу від садиби. Опівдні знову повернулися до садиби. Пополудні відвідали багато місць, де працювали люди.

Вітіко попросив Діта, щоб той наступного дня дав йому провідника, який проведе його аж до Митини до дому Гульдрика. Діт пообіцяв.

Наступного ранку Вітіко попрощався з Дітом та Елізабет і сів на подвір’ї на свого коня. Там уже чекав провідник, що сидів на одному конику з-поміж тих, яких Вітіко бачив у стайні.

Вітіко з провідником поїхали землями Діта на південь, аж поки добулися до лісу. А в лісі й далі їхали на південь.

За дві години вони виїхали на галявину, де лежали стовбури зрубаних дерев, а в кількох місцях горіли вогнища, щоб спалити зайвий хмиз, серед якого паслося багато волів, корів і кіз; стояло там і кілька рубаних хат із корою поміж колод, а чоловіки, жінки і діти з пилками, сокирами, кирками і мотиками розчищали землю. Всі чоловіки були в сірому грубому вузькому суконному вбранні, поширеному в південних частинах Лісового краю, а жінки були вдягнені в короткі спідниці зі зборками і мали хустки на головах.

— Це Светлик, — пояснив провідник. — Люди рубають дерево для будівництва нової дерев’яної церкви, щоб вона стояла посередині цих розкиданих хат.

Обидва чоловіки спішилися і погодували коней, провідник узяв зерно ще з Ветржні. Потім попили води з джерела. Вітіко об’їхав галявину навколо, придивився до праці, поговорив із людьми. Відпочивши годину, вершники знову поїхали лісом на південь.

Їдучи й цього разу десь дві години, вони знову виїхали на галявину, але цю, мабуть, розчистили вже багато років тому. Тут теж стояли де-не-де будинки, стелилися луки, лани і пасовиська.

— Це Митина, — пояснив провідник, — а ота біла кам’яниця, на широкій покрівлі якої ви теж бачите камінь, — дім Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

— А ти не їдеш зі мною туди? — запитав Вітіко провідника.

— Ні, — відповів він, — я сьогодні повинен повернутися додому і тому їду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поїм зі своїх припасів.

— Тож дякую тобі і виконуй своє доручення, — мовив Вітіко й дав провідникові винагороду. Той узяв її, повернув коня і знову подався в ліс.

Вітіко поїхав вузенькою стежкою, що відходила від шляху і вела до білої кам’яниці. Там він спішився, з дому вийшов літній чоловік із пишним сивим волоссям. Підійшов до Вітіко, придивився до нього й раптом вигукнув:

— Тож на небі таки почули мою молитву і мої очі бачать тут Вітіко, що від нього піде спасіння!

— Гульдрику, що ти верзеш! — обурився Вітіко. — Я тільки прошу пустити мене на ніч.

— Якоб тепер у