Вітіко - Адальберт Штіфтер
Обидва чоловіки завели коня до стайні, де їм довелося перевести корову, щоб кінь мав окреме стійло. Вітіко, накривши коня, як звичайно, мовив:
— Що ж, веди мене до світлиці.
— До світлиці, до світлиці, — повторив старий, — тоді йди за мною.
Старий повів Вітіко до світлиці, що була наріжною кімнатою з чотирма вікнами, побіленими стінами і давніми буковими меблями. Поряд із нею була ще кімнатка з одним вікном.
— А тепер я ще маю принести вам щось поїсти, — промовив старий.
— Неси, Гульдрику, — кивнув головою Вітіко.
Старий пішов і приніс у зеленому глечику молоко, буханець білого хліба, ніж і рогову ложку. Поставив молоко на стіл, поряд поклав хліб, ніж і ложку. Вітіко сів на стілець перед столом, порізав скибку хліба в молоко і їв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Він був у дуже грубому світло-сірому суконному вбранні. Його свита була набагато коротша й ширша, ніж звичайно, і ледве закривала тулуб. Свита була на застібках. Штани були бахматі, немов унаслідок віку старого стали йому завеликі; чоботи були коротші, ніж звичайно, з грубої шкіри й підбиті на підошвах грубими залізними цвяхами. А на голові, навіть коли виходив до Вітіко, Гульдрик не мав ніякої шапчини.
— Для мене це радість, — казав старий, дивлячись Вітіко в обличчя, — бо тепер наближається справдження. Ви не були тут від самого дитинства.
— Якось не склалося, — промовив Вітіко.
— Ви були колись у Фримбурку, — мовив Гульдрик.
— Тоді я мав їхати до Праги, — сказав Вітіко.
— Я чув про це від Флоріана, — розповідав старий. — Які ж великі та гарні ви виросли за п’ять років, відколи я вас не бачив.
— Гульдрику, я тебе одразу впізнав, а от дім уже не міг пригадати з часів свого дитинства.
— Тепер ви тут, і тепер усе буде по-іншому, — запевняв Гульдрик. — Ваша мати ще п’ять років тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зі мною, і в такому разі можна було б почати ще тоді.
— Я лишуся коло тебе, але ненадовго, — мовив Вітіко.
— Тепер це байдуже, бо ж ви таки заїхали сюди і відбувся початок, — радів Гульдрик. — Ви можете тепер жити в Плані, як і досі, або піти ще куди-небудь, це вже нічого не змінить, доля вже йде своїм шляхом.
— Тепер нам треба піти глянути на коня, — сказав Вітіко, відкладаючи ложку.
— Авжеж, — погодився Гульдрик.
Обидва чоловіки зі світлиці знову пішли до стайні, і Вітіко став далі доглядати коня. Потім попросив:
— А тепер покажи мені, що тут є в тебе.
— Що ж, тут є чотири корови, — розповідав Гульдрик, — там двоє телят, а порожнє стійло належить двом бикам, із якими Якоб поїхав у ліс. А тепер ідіть зі мною до овець.
Вітіко і Гульдрик пішли тепер до кошари, де в одному загоні було дванадцять овець, а в другому — чотири кози і цап. Потім Гульдрик показав Вітіко хлів із чотирма свиньми і повів у клуню, де лишилося тільки трохи торішнього сіна.
— Кури та інше птаство на подвір’ї і взагалі всюди, — пояснював Гульдрик. — Підвал із молоком, яйцями та іншими харчами я покажу, коли Реґіна повернеться додому. Ключ у неї. В молочній комірчині завжди є тільки невеликий припас. Із дверей клуні ви бачите моріжок коло хати і дві вишні з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить каміння, росте капуста на полі, а ген там, праворуч, коло кущів, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях від лісу йде вниз і видніє темна пляма, ми цього року посадили овес, під пагорбом теж є трохи вівса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогодні, та от тільки тепер немає нікого коня глядіти.
— Тож лишімо на завтра, — мовив Вітіко.
— Завтра теж є багато часу, — погодився Гульдрик.
Обидва чоловіки знову пішли в житлову частину кам’яниці, і Гульдрик показав Вітіко кімнатки, де жили він, слуга і служниця. Потім показав ще комори з припасами.
— Ми щороку посилаємо трохи харчів із маєтку, — розповідав старий, — дарма що він тепер уже не такий, як був. Ми посилаємо вашій матері в Ландсгут сімдесят чудових козячих сирів, кружало коров’ячого сиру і добре борошно.
— Це для неї велика радість, — мовив Вітіко.
— Решту ми посилаємо в Пржиц, — додав Гульдрик.
— Дуже добре, — похвалив Вітіко.
— Воно є так, як може бути, — підсумував Гульдрик, — а
