Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Однак юнак не міг відмовитися від задоволення у мальовничих деталях описати запахи, що наповнили його ніздрі. Бадьоро насолоджуючись власним умінням оповідати реалістично, він описав жінку, яка відчинила йому двері. Це була невисока огрядна брюнетка, досить молода, із зачіскою, яка, здавалося, ось-ось розпадеться. Вона була вбрана у розхристану блузку без корсета. Своїми рум’яними щоками, великим чуттєвим ротом і сяючими хтивими очима жінка нагадала Лоусонові «Bohemienne» Франса Галса[186], яку він бачив у Луврі. Її нестримна вульгарність зачаровувала, та однаково лякала.

На підлозі гралася миршава замурзана дитина. Усі навколо знали, що ця хвойда зраджує Кроншоу з найгіршими обідранцями Латинського кварталу, і для наївних юнаків, котрі всотували його мудрість за столиком у кафе, залишалося загадкою, як людина з таким гострим розумом і пристрастю до прекрасного могла знатися з такою потворою. Утім, чоловік, здавалося, насолоджувався її грубістю і часто повторював якісь фрази, від яких тхнуло стічною канавою. Кроншоу іронічно називав її «la fille de mon concierge»[187]. Він був страшенно бідний. Невеличкі гроші чоловік заробляв написанням для якихось англійських газет оглядів художніх виставок і перекладами.

Раніше він працював паризьким кореспондентом в англійській газеті, але його звільнили за пияцтво. Однак Кроншоу продовжував зрідка виконувати для них якісь завдання: писати про аукціон в отелі «Дрюо» чи огляди м’юзик-холів. Паризьке життя захопило його з головою, і письменник ніколи б не проміняв його на жодне інше, попри бідність, негаразди та прикрості. Він жив у Парижі цілий рік, нікуди не виїжджаючи, навіть улітку, коли в місті не залишалося жодного знайомого, і почувався комфортно лише поблизу бульвару Сен-Мішель. Цікаво, що він так і не навчився вільно розмовляти французькою й у своєму поношеному костюмі з «La Belle Jardinière»[188] продовжував виглядати, як типовий англієць.

Сто п’ятдесят років тому, коли вміння вести бесіду відчиняло двері до гарного товариства, а пияцтво цьому не заважало, він мав би успіх.

— Мені слід було народитися у вісімнадцятому столітті, — казав він собі. — Мені потрібен меценат. Я писав би вірші на замовлення і присвячував би їх шляхетним особам. Мрію писати римовані куплети про пуделя якоїсь графині. Моя душа прагне крутити роман із придворними дамами й вести розмови з єпископами.

Кроншоу цитував романтичні слова «Ролли»:[189]

«Je suis venu trop tard dans un monde trop vieux»[190].

Чоловік любив нові обличчя, і йому припав до душі Філіп, котрому, схоже, вдавалося складне завдання: говорити достатньо, аби це можна було назвати бесідою, проте не надто багато, щоб не заважати монологам Кроншоу. Чоловік підкорив серце Кері. Юнак не розумів, що у його словах немає нічого нового. У розмовах особистість Кроншоу мала дивну владу над людьми. Його приємний, низький гучний голос і манера розмовляти не залишали молодь байдужою. Усе сказане ним заохочувало думати, і частенько Філіп із Лоусоном, шпацируючи між своїми готелями, обговорювали якусь тему, на яку їх випадково наштовхнули слова Кроншоу. Кері з юнацьким максималізмом завжди прагнув бачити результат, і його засмучувало, що чоловікові вірші здебільшого не відповідали сподіванням. Їх ніколи не видавали окремою книжкою, але більшість написаного публікували в періодичних виданнях; після довгих умовлянь Кроншоу якось приніс стос аркушів із віршами, вирваних із «Жовтої книжки», «Суботнього огляду» та інших журналів. Філіпа спантеличило те, що більшість творів нагадували то Генлі[191], то Свінберна[192]. Лише виразне декламування Кроншоу робило їх його власними. Хлопець поділився своїм розчаруванням із Лоусоном, а той легковажно повторив їх ще комусь, тож наступного разу, коли Філіп увійшов до «Closerie des Lilas», поет повернувся до нього з цинічною посмішкою:

— Я чув, вам не надто подобаються мої вірші.

Філіп знітився.

— Мені про це нічого не відомо, — озвався він. — Я отримую чимало задоволення, читаючи їх.

— Не намагайтеся жаліти мої почуття, — заспокоїв Кроншоу, змахуючи масною рукою. — Я не вважаю свою поезію якоюсь надзвичайно важливою. Життям потрібно жити, а не писати про нього. Моя мета — отримати багатогранний досвід, який воно дає, витискати з кожної миті всі можливі емоції. Я вважаю свою творчість вишуканим доповненням, яке не поглинає людину, а робить її існування приємнішим. А щодо спадщини — хай їй грець, тій спадщині.

Філіп усміхнувся, адже кожному було зрозуміло: цей митець за ціле життя не створив нічого, крім нездалої писанини. Кроншоу задумливо подивився на нього і наповнив свій келих, а потім послав офіціанта принести йому цигарок.

— Вам смішно, адже ви знаєте, що я жебрак і живу на горищі зі звичайнісінькою повією, котра зраджує мене з перукарями та garçons de café[193]; я перекладаю нікчемні книжки для англійського читача й пишу статті про жалюгідні картини, котрі не заслуговують навіть на те, аби їх сварити. Але, благаю, скажіть мені, у чому сенс життя?

— Послухайте, це досить складне запитання. Може, ви відповісте на нього самостійно?

— Ні, адже відповідь варта чогось лише для того, хто сам осягнув її. Як гадаєте, для чого ви з’явилися в цьому світі?

Філіп ніколи не ставив собі цього запитання і на мить замислився.

— Ох, я не знаю: гадаю всі ми тут, щоб виконувати свої обов’язки, якомога краще скористатися власними здібностями і намагатися не ображати інших людей.

— Коротше кажучи, ставитися до інших так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе?

— Мені так здається.

— Християнська мораль.

— Анітрохи, — вибухнув Філіп. — Це не має нічого спільного з християнською мораллю. Це просто загальна мораль.

— Але загальної моралі не існує.

— Тоді припустімо, що під дією алкоголю ви забудете свій гаманець, коли підете звідси, а я заберу його. Як вам здається, що змусить мене повернути його вам? Невже страх перед поліцією?

— Страх перед муками в пеклі за гріхи свої і надія на Царство Небесне в нагороду за життя праведника.

— Але я в це не вірю.

— Може, й так. Кант теж не вірив, коли вигадав категоричний імператив. Ви відкинули віру, але зберегли етику, котра ґрунтується на цій вірі. Як не крути, ви досі залишаєтеся християнином, і, якщо є Бог на Небесах, ви, безсумнівно, отримаєте свою нагороду. Всемогутній навряд чи такий дурник, яким зображує його церква. Поки ви дотримуєтеся Його заповідей, Йому байдуже, вірите ви в нього чи ні.

— Але якщо я забуду свій гаманець, ви неодмінно його повернете, — не здавався Філіп.

— Але не через загальну мораль, а тому, що боюся поліції.

— Ставлю тисячу проти одного, що поліція ніколи не довідається.

— Мої предки так довго жили у цивілізованій