Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— А як тоді бути з честю, добротою, порядністю та всім іншим? — поцікавився Філіп.

— Ви колись грішили?

— Не знаю. Гадаю, що грішив.

— Це за вас сказав піп-сектант. Ось я ніколи не грішив.

Кроншоу виглядав надзвичайно кумедно у своїй поношеній шубі з піднятим комірцем, у низько натягнутому капелюсі, з товстим червоним обличчям, на якому блищали маленькі очиці, але Філіп був занадто серйозний, аби сміятися.

— Ви ніколи не робили нічого такого, про що потім шкодували?

— Як я можу шкодувати, якщо мої вчинки неминучі? — відповів запитанням на запитання Кроншоу.

— Та це ж фаталізм!

— Ілюзія, що людина вільна, так глибоко вкорінилася, що я готовий прийняти її. І вчиняючи щось, я вдаю, наче на це була моя воля. Однак після вчиненого я розумію, що це спричинили всі одвічні сили Всесвіту, і жодна моя дія не могла цьому запобігти. Це було неминуче. Зробивши щось добре, я не можу вважати це своєю заслугою, а вчинивши лихе, не мушу слухати звинувачення.

— У мене мізки киплять, — зізнався Філіп.

— Випийте трохи віскі, — запропонував Кроншоу, передаючи пляшку. — Нічого краще за нього не допомагає прочистити голову. Вам слід знати, що після пива свідомість затуманюється.

Філіп похитав головою, і Кроншоу продовжив далі:

— Ви непоганий хлопчина, але не хочете пити. Тверезість шкодить розмовам. Але коли мова заходить про добрі та погані справи… — Філіп збагнув, що чоловік не забув, про що йшлося, — я говорю з огляду на умови. Не вкладаю у слова зміст. Відмовляюся вибудовувати ієрархію людських вчинків, вважаючи одні поважними, а інші кепськими. Я не бачу змісту у словах «грішний» та «порядний». Я не хвалю і не звинувачую: я приймаю. Я — міра всіх речей. Я — центр світу.

— Але на світі є ще кілька людей, — заперечив Філіп.

— Мова йде лише про мене. Про існування інших я знаю лише тому, що вони обмежують мої вчинки. Навколо кожного з них теж обертається планета, і кожна людина вважає себе центром Всесвіту. Мої права на них поширюються до межі, що залежить від моєї могутності. Те, на що я здатен, — єдина межа того, що мені дозволено. Ми живемо в суспільстві, керуючись стадним інстинктом, і суспільство тримається купи завдяки двом силам — силі зброї (це поліціянт) і силі суспільної думки (це сусідка під під’їздом). На одній шальці у вас суспільство, а на другій особистість: обидва організми керуються інстинктом самозбереження. Сила проти іншої сили. Я стою відокремлено, але мушу миритися з суспільством; і роблю це охоче, адже за податки, які я сплачую, воно захищає слабкого мене від тиранії сильнішого за мене; утім, я вимушено визнаю його закони: мені невідомі закони, лише могутність. Заплативши поліціянтові, котрий мене захищає, і відслуживши в армії (якщо я живу в країні, де військова служба обов’язкова), яка боронить мій дім і мою країну від завойовників, я розрахувався з суспільством: відтепер я можу протистояти його могутності своєю лукавістю. Держава вигадує закони, аби захистити себе, а якщо я порушу їх, — ув’язнить або вб’є мене: вона має достатньо сили, аби це зробити, і тому так вчиняє. Якщо я порушу закон, доведеться миритися з помстою держави, але я не відчую вдячності за покарання і не вважатиму, що накоїв лихого. За допомогою слави, багатства і гарного ставлення товаришів суспільство спокушає мене служити йому, але мені начхати на їхнє ставлення, я зневажаю славу й мені чудово ведеться без багатства.

— Але якщо всі так думатимуть, світ розпадеться на шматки.

— А хіба вам не здається, що на кожен людський вчинок нас штовхають виключно егоїстичні причини?

— Здається.

— Але це неможливо. Подорослішавши, ви збагнете, що світ стає стерпним за однієї умови: коли розумієш, що людський егоїзм неминучий. Від інших ми вимагаємо альтруїзму, але це безглузда вимога: вони повинні пожертвувати своїми бажаннями на догоду вашим. Для чого їм це? Примирившись із думкою, що кожна людина вважає себе пупом Землі, ви вимагатимете меншого від своїх друзів. Вони не засмучуватимуть вас, та й ви почнете ставитися до них значно милосердніше. Кожен із нас шукає в житті одного — насолод.

— Ні, ні ні! — вигукнув Філіп.

Кроншоу вишкірився.

— Ви здибилися, як налякане лоша, через промовлене мною слово, якому християнство приписує компрометуюче значення. Ви, віряни, маєте ієрархію цінностей, де насолода опинилася на нижньому щаблі, а про зобов’язання, милосердя і щирість ви згадуєте, завмираючи від самовдоволення. Ви вважаєте насолоду виключно чуттєвою: нещасні раби, що вигадали християнську мораль, зневажали задоволення, адже так мало про нього знали. Ви, Філіпе, не налякалися б так, якби я назвав насолоду щастям: промовлене вголос, це слово вражає менше, і думка повертається зі свинарника Епікура до Його саду. Однак я говоритиму про насолоду, адже бачу, як люди прагнуть її, і не бачу, аби вони прагнули щастя. На практиці вся ваша доброчесність — просто спроби отримати насолоду. Людина здійснює якийсь вчинок, тому що їй від нього добре, а якщо добре буде ще комусь, це вважатиметься доброчесним: той, хто полюбляє давати милостиню, — займається благочинністю, той, хто радо допомагає іншим, — милосердний; якщо комусь подобається працювати заради суспільства, він патріот; але ви даєте жебраку два пенси для свого власного задоволення, а я для власного задоволення п’ю віскі з содовою. Я не такий лицемір, як ви, тому і не вихваляюся для власного задоволення і не вимагаю, щоб люди захоплювалися мною.

— Та хіба ви ніколи не бачили людей, які роблять те, чого їм не хочеться, замість того, аби займатися протилежним.

— Ні. Дурнувато сформульоване запитання. Ви хотіли сказати, що є люди, котрі віддають перевагу негайному болю, а не негайному задоволенню. Це заперечення таке ж дурнувате, як і сформульоване вами запитання. Очевидно, що люди погоджуються на негайний біль замість негайного задоволення, однак лише тому, що сподіваються на більше задоволення в майбутньому. Частенько майбутня насолода — це лише ілюзія, але помилка в розрахунках не заперечує загального правила. Вас це бентежить, адже ви не можете відмовитися від думки, що насолода виключно чуттєва; але послухайте, дитино, людина помирає за свою державу тільки тому, що їй це подобається, і так само хтось їсть квашену капусту тому, що йому подобається. Це закон природи. Якби ми обирали не насолоду, а біль, людство б незабаром вимерло.

— Але якщо все це правда, —