Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Уперше сам поїхав у Любомль в районну лікарню. Лікар виписав якісь таблетки, заспокоїв, що мушу це пережити, саме з часом пройде. Правда, ще порадив пити яблучний сік, але не магазинний, а вичавлений з домашніх яблук. Що я й зробив разом із мамою.
Позбавитися комплексування допоміг… футбол. Тоді якраз ішов чемпіонат світу 1966 року в Англії, і ми вперше дивилися репортажі з Лондона вдома у воротаря нашої вуличної команди Колі Дубини, батьки якого третіми в селі купили новітнє диво — телевізор. А потім і матчі союзного чемпіонату, правда, антена приймала тільки Брест, а через нього Мінськ, отож дивилися, як грає мінське «Динамо». Але ми повально захопилися замість гандболу, який культивувався в школі, футболом. Створювали вуличні, куткові команди, проводили всілякі турніри, а згодом, коли я вже закінчив школу, виникла сільська команда, яка взяла участь у кубку районного товариства «Колос» і несподівано виграла його. Грав я не вельми майстерно, хіба добре бачив поле, тому міг вчасно дати пас. Але я перестав звертати увагу, як розмовляю.
І настав день, коли голос вже не пропадав, коли я чітко проказав відповідь на уроці несподівано загрубілим голосом, здивувався, і мені раптом захотілося… співати. Що я й зробив уже після уроків, дорогою додому. Це був один із найщасливіших днів у моєму юному житті. Я говорив цілком нормально! Мені хотілося говорити й говорити.
Відновлення голосу, утворення нового — останній великий спогад і дитинства, і перший вже юначий. Наче те давнє життя знову завітало.
Десять простих слів — бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос — для мене досі значать дуже багато. Добре, що читач тоді поставив це дивне запитання.
Коли повіяло чимось теплим, таким, що перехопило подих, захотілося записати. Записати те, що було колись й уже ніколи не буде. Ніколи. Ні-ко-ли.
Ні, лишилася бабуся. І та гірка, і шлях у село. І крик: «Войни не буде!». І хлібина, і, зрештою, чужа бабуся, котра хотіла її мати, бо п’ятий день хліба не їла. І мій пес. І футбол, який допоміг повернути голос і віру в себе.
Подарунок учителя
З радянських часів лишилося в пам’яті небагато художніх фільмів. Для мене це насамперед комедії Ельдара Рязанова (за те, що не побоявся виступити так відверто проти Путіна й на захист України, я б демонстрував всі його фільми, незалежно від того, хто в них грав), Леоніда Гайдая, Георгія Данелії. З некомедій — хіба якийсь десяток не ідеологізованих, а людяних стрічок. Кілька українських — Довженко, Параджанов, Биков — і все. Один з небагатьох, що його дивився не раз, — фільм «Доживемо до понеділка» Станіслава Ростоцького про вчителя-інтелектуала, вдумливого, драматичного за стилем мислення, з В’ячеславом Тихоновим в головній ролі. Кожен раз, коли передивлявся, мені ще й здавалося, що бачу свого вчителя історії Сергія Маркіяновича Савоша. І це притому, що герой Тихонова жив і працював у столиці, у московській школі, а мій учитель жив і не лише сіяв розумне, добре, вічне, а й був особистістю у звичайному поліському селі.
Він з’явився в нашій школі десь у першій половині шістдесятих років — високий, ставний, вродливий, з іронічним блиском очей. Уже пізніше я усвідомив, наскільки його манера, стиль викладання відрізнялися від того, що ми бачили в інших вчителів. Сергій Маркіянович був доволі суворим педагогом, і в той же час на уроках сипав жартами й говорив так, мовби пропонував спілкуватися на рівних. Часом починав розмірковувати на якусь тему й викладав нам те, чого не було в підручнику. Спохопившись, казав із посмішкою:
— Не бійтеся, цього я вас не питатиму.
Приходив до школи одягнутий, як то кажуть, з голочки, а одного разу здивував, навіть вразив, явившись на урок, замість галстука, в елегантному «метелику». Одягнутий був, пригадую, у чорний костюм, а от чи то був піджак, чи, може, й фрак, не знаю, я тоді на таких тонкощах не знався. Природно, що чимало дівчат-старшокласниць були закохані у такого вчителя. Авторитет його і захоплення ним посилилися, коли з’явилася чутка, що на попередньому місці роботи Сергій Маркіянович, дізнавшись, що його колега намагався спокусити ученицю, по- чоловічому йому «набив морду». За такі розборки ніби звільнили його із завуча (чи й директора), виключили з партії й перевели в іншу школу. Хоча ходили й чутки, що був покараний «за націоналізм». Не знаю, чи так це, бо все ж викладання історії не позбавили, але коли пізніше, працюючи в редакції районної газети, я написав про свого вчителя нарис, мій опус, як тоді було прийнято, редактор дав прочитати в райвно (районний відділ народної освіти) і через деякий час повернув зі словами:
— Не схвалили. Якийсь там є за твоїм вчителем грішок. Ну, сам розумієш, щось надто українське.
Треба сказати, що він був тонким психологом, умів передбачати, як складуться долі учнів, хоч робив це з обережністю і гумором. Одного разу жартома передбачив, котрі з дівчат у нашому класі першими вийдуть заміж, і все справдилося зі стовідсотковою точністю.
Мені якось, коли я поставив на уроці запитання про німецькі репарації в СРСР і техніку та обладнання, вивезені після війни з Німеччини, сказав:
— Ти, Володю, якщо ставитимеш такі запитання, або далеко підеш, або дуже погано закінчиш. Ну, мені ти можеш ставити…
Історія, нарівні з українською і російською літературами, географією й астрономією, була моїм улюбленим предметом. До того ж особливість моєї пам’яті така, що я легко запам’ятовував дати і цифри. Тож між Сергієм Маркіяновичем і мною встановився особливий контакт. Він любив зненацька, навіть поза уроком, запитати: а коли було те й те, коли правив такий-то цар або король? Я спочатку дивувався, а потім долучився до цієї гри. З нагоди закінчення восьмого класу учитель подарував мені товсту, явно не школярську книгу — «Наполеон» академіка Євгенія Тарле, чим неабияк здивував. Він був переконаний, що оберу професію історика, і дуже здивувався й навіть образився, коли довідався, що я хочу стати журналістом.
Уже коли я закінчив школу, ми мали досить тривалу бесіду, під час якої Сергій Маркіянович переконував, що мені треба йти на історичний, навіть похвалився, що в нього на факультеті у Луцьку є знайомі викладачі, яким рекомендуватиме мене як перспективного історика, що мене чекає аспірантура і викладання в інституті. Але цікаво не це, а те, що він, і жодного дня не працювавши в редакції, описав, що я почуватиму, коли стану
