Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Наведені тут факти тільки штрихи до минулої радянсько-німецької війни, частини Другої світової. Але вони показують, що поряд зі справжніми героями насаджувалися нелюдські ідеологічні міфи і героями ставали ті, кого змушували вмирати заради самих міфів, як кілька сотень «Олександрів Матросових», так звані панфіловці, нещасна фанатичка Зоя Космодем’янська, котра палила лютої зими селянські хати, втілюючи в життя сталінську тактику «випаленої землі», піонери-герої, діти, життям яких жертвували без гризот совісті… Табу було накладено на помилки командування Червоної армії, на те, як гнали беззбройних новобранців з цеглинами в руці в атаки, на масове мародерство совєтських солдатів, а особливо офіцерів у Німеччині, ґвалтування щойно звільнених в’язнів-жінок гітлерівських концтаборів. На ешелони награбованого, котрі вивозили Жуков і менші «жукови». Можуть сказати — а що робили нацисти на нашій землі?! Так, робили, але це не означало, що треба відповідати тим же…
Про війну, природу війни написано дуже багато. І в давні часи, і тепер. І ще писатимуть, бо війни не стихають. І їхнє гірке відлуння довго звучить у пам’яті. Можна, звичайно, добросовісно і скрупульозно зібрати цитати й роздуми від Конфуція і до теперішніх днів про війну і додати до цього сюжет з нашого часу, як зробив недавно відомий письменник. Можна гранично правдиво, аж до морозного натуралізму, зобразити війну і людину на війні, як у романі Віктора Астаф’єва «Прокляті і вбиті». Можна високохудожньо подати, що почуває людина, яка пройшла війну і залишилася живою, як це показали Ернест Хемінгуей, Еріх Марія Ремарк, Вільям Фолкнер, Генріх Бьолль та ще десятки пристойних письменників. Можна писати кон’юнктурні твори, що тепер процвітає в Україні, прикриваючи художню безпомічність патріотизмом (я ж пишу про АТО!). Усе можна. От і я написав про випадки, які не витравити з пам’яті.
Солдат, який закриває за наказом тілом амбразуру і перед тим слухає пораду старшого, як зробити, щоб лишитися живим.
Чи нагородили тих дев’ятьох чи десятьох, котрі не добігли до кулемета теж за наказом і впали, скошені кулями?
Не знаю. Навряд. А якби й нагородили…
Жінка, котра ніяковіла, розповідаючи про свої ордени, хоча чесно пройшла війну…
Генерал, який влаштував новорічне свято з жінками на тій проклятій війні…
Солдати, що померли в страшних муках або ж лишилися сліпими, вже святкуючи перемогу над ворогом, бо випили технічного пійла…
А ще тисячі вояків Червоної армії, офіцери і навіть один генерал, які, лишившись в оточенні, пішли воювати з нацистами в УПА, а після нового приходу червоних заявили, що далі хочуть воювати, уже на фронті, й були розстріляні своїми ж або в ліпшому випадку відправлені в Гулаг чи штрафні батальйони…
Командувач фронту, який особисто розстріляв командира танка тільки за те, що той не дав йому дорогу, і товариш розстріляного, який наводить танкову гармату і навздогін стріляє по генеральському «доджу», вбиваючи молодого перспективного генерала, що міг стати й маршалом…
Солдат, котрий потрапляє в полон у перший день війни і, пробувши майже чотири роки в німецькому таборі, після того потрапляє в табір на Крайній Півночі й там мучиться ще довгих десять років і вмирає од розриву серця на порозі батьківської хати…
У яку філософію про війну це вкласти?
Де місце кожного з них у тій страшній мозаїці війни?
Колись, ще молодим, я написав роман, потім безжально порізаний і відредагований у видавництві, на основі реальної історії двох братів, яких батько, колишній «капезеушник» (член КПЗУ — Компартії Західної України) відправив навздогін Червоній армії, бо боявся, що німці розстріляють їх. Хлопці армію наздогнали, потрапили в полон, з якого один втік, а другий згодом пішов на співробітництво з німцями. Його заслали як агента в партизанський загін, а там викрили й розстріляли. Брат, пройшовши фільтри, як «западенець» був відправлений в тил, коли зросла потреба в гарматному м’ясі, знову мобілізований. Він загинув під Берліном, в останній день війни. І ось в реальному житті через багато років знайшлася нагорода молодшому братові. Оскільки ні його, ні брата, ні батька вже не було в живих, вручили батьковому братові. Років через двадцять син цього брата загнав орден на базарі.
Які слова спадають вам на думку?
Се ля ві? Все йде, все минає? Чи щось інше?
А ще я почув, а потім прочитав, історію, як у тисяча дев’ятсот сорок сьомому році за наказом Сталіна і Берії збирали докупи безногих і безруких інвалідів тієї переможної війни, щоб вони не псували своїм виглядом і жебрацтвом радянські міста, і вивозили спершу в спецінтернати, а потім топили в Ладозькому озері й Білому морі. Так загинуло більше сотні тисяч героїв. Так-от, один з тих нещасних, відчуваючи, що пахне чимось недобрим, на баржі зняв ордени й медалі й попросив лейтенанта держбезпеки, щоб той переслав нагороди в музей його рідного міста, бо в самого не було ні кола, ні двора. Емгебіст спершу запевнив, що нічого з ними не станеться, просто прогулочка на баржі по морю. Потім сказав:
— Ладно, черт с тобою, давай свои побрякушки. Так и быть, отошлю.
Звісно, не послав. Коли каліки з орденами і медалями (і без них) пішли на дно годувати північних рибок, слідом за ними пожбурив і «брязкальця».
Але це ще був не кінець цієї історії. Один із орденів ковтнула велика біломорська рибина. А її виловив місцевий рибалка-п’яничка. І почав розказувати товаришам по попойках у місцевій «столовій» про чудасію. Доки не дорозповідався. Вночі забрали, а через пару днів пішов теж на дно. Орден лишився в сейфі начальника тамтешнього емгебе. Потім він його, вийшовши на пенсію, вішав на груди під час парадів 9 травня. Знатний був орден — «Отечественной войны» другого, а може, й першого ступеня.
Через три роки потому відбулася подія менш помітна, менш ніби трагічна, хоча це як дивитися… Тим більше, що стосувалася вона мого рідного дядька Павла Лиса. Він був мобілізований у серпні 1944 року, пройшов через всю Польщу і частину Німеччини. Був двічі поранений, мав кілька бойових нагород. Вернувся через два роки додому, одружився, народився синок. Та бачив колишній солдат — щось воно не те робиться… А особливо, як стали заганяти в колгоспи. На хутір, куди пішов у приймаки, навідувалися хлопці з лісу, повстанці. Давав їсти, а потім і почав завдання їхні виконувати. Одного разу, це трапилося у липні 1950 року, хутір, коли там були упівці на чолі з легендарним у наших краях повстанським ватажком Пилипом Чехурою, оточили емгебісти й солдати. Зав’язався бій, після якого хутір взяли, а дядькові дали 25 років таборів. Відсидів, правда, лише шість, восени пам’ятного п’ятдесят шостого вийшов.
Досі пам’ятаю останній його приїзд у часи перебудови.
