Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис

— Що? За щенюка давати цілих три нових рублі! Заробиш, тоді й купуй.

Слова ці запали у свідомість, і я почав заробляти гроші. Сказав своєму тезкові, що гроші незабаром будуть, а він повідомив, що сусід згоден не продавати останнього песика, трохи почекає.

Гроші можна було зібрати, тільки економлячи. Це я і почав успішно робити. Обходився без шкільного сніданку, на який давали копійки. Кожного тижня в суботу нас водили до клубу на кіно. Я героїчно відмовлявся від нього, хоч мало не плакав. Але «песячий бюджет» щотижня поповнювався ще десятьма копійками. У нашому селі був молокозавод, на якому виготовляли смачнюче морозиво. І мама час від часу тицяла на нього черговий п’ятак, себто п’ять копійок. Гроші поступово збиралися. А тут ще однокласник позичив цілих піврубля, і бабуся дала трохи копійок. Коли я сказав своєму тезці, що є вже два з половиною рублі, він пообіцяв поговорити з сусідом, щоб той знизив ціну. Поговорив, і ціна впала. Який же я був довірливий, дурний і наївний! Той перешпинський Володя, здається, ще й наш далекий родич, елементарно розвів мене, як останнього малого лоха, про що я довідався вже дорослим. Песик, як виявилося, ще й скалічений, нікому, окрім мене, не був потрібен, зокрема й тому дядькові-хазяїну. Утім, не будемо судити мого тезку. Пізніше він загинув на заробітках в Росії, рятуючи російську дівчинку, котра тонула в річці.

А тоді ми пішли з ним у сусіднє село. Там Володя взяв гроші й велів почекати. Незабаром він повернувся з маленьким рудуватим собачкою. Песик вертів хвостиком і дивився довірливо і, як мені здалося, прохально. Я на шнурочку повів його в наше село.

Незабаром я помітив, що песик, якого вже кликав Бобиком, на честь того першого, зниклого чи викраденого, накульгує. А коли переводив його через місток на лісовій річечці, Бобик втрапив лапою між стовбурці, з яких складався місток, і після цього взагалі не міг іти. Довелося нести його на руках, часто відпочиваючи.

Удома тато, коли побачив, яке нещастя я приволік додому, підняв неабиякий хай, обізвав негарними словами, а оглянувши Бобика, констатував, що, очевидно, ще в ранньому собачому дитинстві він зламав лапу, яка неправильно зрослася, і пес на все життя буде калікою. Наказав викинути його геть. Я, звичайно, в плач і став запевняти, що песик видужає. Мене підтримали мама і молодший братик Іванко. Тато змилосердився і дав тиждень на собаче видужування.

І сталося щось схоже на диво. Бобик через кілька днів перестав кульгати. Дзявкав, коли у двір заходив хтось чужий. З нього виріс гарний, а головне, дуже розумний пес. Незабаром стало зрозуміло, що в ньому є сліди вівчарки. Наше село, як і сусіднє, розташоване неподалік кордону. На заставах були службові собаки. Коли відслужували строк, їх віддавали у села, де вони й ставали призвідцями появи собачих метисів.

Я доклав чимало зусиль, щоб видресирувати свого улюбленця. Та й він із задоволенням виконував команди. Ми по- справжньому подружилися. Коли випадала черга пасти коров’ячу череду, можна було спокійно читати книжку. Бобик завертав корови, які відбивалися од гурту, не пускав у шкоду, себто на колгоспне поле і людські городи, і взагалі стежив за порядком, наче добрячий пастух. Коли виконував роботу, підбігав і чекав похвали чи нагороди — хліба або й хліба з салом, вареного яйця, що й одержував. Мені, вже майже дорослому, подобалося його хвалити і гладити.

Узимку ми вирушали за зайцями, яких тоді ще було багато в наших поліських лісах… Бобик таки вполював двох. Одного, молодого зайчиська, який ще був живим, я відпустив, другого, задушеного псом, приніс додому — і яка то була смачна зайчатина! Та здебільшого мій пес не спромагався наздоганяти вухатого. Пробігав, скільки міг, і спинявся, накульгуючи. Давалася взнаки ота травмована колись лапа. У таких випадках він чекав мене, і, коли я підходив, дивився винувато. Я, звісно, казав до свого друга заспокійливі слова, гладив.

Якось під час такої чергової походеньки, коли я думав про своє, Бобик зупинився і поглянув на мене. Весело, допитливо, і начеб… примружено. Мовби й справді хотів про щось запитати. І наче до чогось заохочував, до чогось спонукав…

І я… Я почав розповідати йому про те, про що думав, щойно, перед тим, як зупинився. З того дня під час наших мандрівок полем і лісом я розповідав Бобику про свої шкільні справи й проблеми, про сімейні справи, про вірші, які тоді писав, новели й етюди, про життя, навіть міжнародні події, про те, що ось закінчу школу й поїду вступати, як же він тоді буде без мене… І я без нього…

Пес дивився розумними очима, здавалося, вслухався у балаканину свого чудика-господаря. І мені інколи здавалося, що Бобик теж мені ось-ось щось скаже. Іноді я казав за нього сам… Так тривало до закінчення школи і трохи далі…

Навесні 1969 року, через рік після закінчення школи і першого, як тоді казали, трудового досвіду, мене призвали до війська. Звісно, попрощався і з чотирилапим другом, не відаючи, що назавше. У листах додому питав і за Бобика. Батьки відповідали, що пес живий-здоровий і жде мене. Та коли повернувся після служби, то виявилося, що мого друга вже нема. Його продали. Трапилося це, за розповіддю тата, так. Узимку селянам роздавали ділянки під розчистку в колгоспному лісі. За це могли брати собі розчищені, зрубані і зрізані дерева, як дрова. Тато Сава ходив до лісу з Бобиком. Тут і угледів його працівник лісництва. Побачив, який пес розумний, а тато ще й прихвалив, і той лісник почав просити продати за цілий причеп дров. Тато сказав, що пес має дочекатися повернення сина з армії. Але наступного разу лісник збільшив ціну до двох причепів. Цілих два великих причепи, які забезпечували дровами й на другу зиму! Ще й десятку рублів і могорич на додачу. І тато таки не витерпів і продав Бобика. Мотивував тим, що я ж усе одно збирався після служби вступати до університету, отож пес був би без мене.

Я посумував, звісно, коли про це довідався. На мить щось мов затерпло в грудях.

Думав навідатися в сусіднє село. Та вирішив не робити цього. Раз сам не вертається додому, значить, не пробачає зради. Навіщо травити душу… Історія придбання пса і спілкування з ним теж назавше лишилися в пам’яті. А ще мені часом, коли згадую його, віриться, що він пам’ятав мої слова, сказані в полі й лісі.

Голос. У мене, як і у всіх підлітків, ламався голос. Але процес був довгим, болючим, із надто затяжним ларингітом, себто запаленням голосових зв’язок. Голос став огидним, писклявим, і після одного доволі насмішкуватого кепкування в’їдливого сільського дядька я остаточно занепав духом. Та найгірше