Уран - Микола Якович Зарудний

— Хіба він всидить зараз у конторі? — махнув долонею Данило Вигін.— Тут приїжджав один уповноважений, то три дні зустрітися не міг. Хліба ж у нас зародили які! Треба лад усьому дати.

Степка не йшла додому — летіла, тулячись до парканів, коли проїжджали машини, щоб не помітив її Гайворон. Тепер вона не хотіла бачити його. Почуття злості і образи прийшли на зміну чеканню останньої зустрічі. Вона жадала побачити сум в його очах, хотіла почути, що він не забув її, що він не переживе цієї розлуки. Але він навіть не прийшов.

Батька вдома не було, пішов на ніч вантажити машини. Степка зайшла у свою кімнатку і, не роздягаючись, впала на постіль. Сліз не було, тільки тяжкий біль лежав каменем на грудях. Проїхала машина, здається, зупинилась. Степка кинулась до вікна. Ні.

Взавтра він її вже не застане, не побачить. А якби сказав хоч слово, вона залишилася б. Не треба їй ніяких кіностудій, не треба слави, хай би лиш покликав. Знову машина.

«Я ненавиджу тебе,— летіли кудись в поля Степчині прокльони.— Я віддала тобі свою любов, а ти мені вічну кару. Хочу, щоб не мав ти спокою. Буду приходити до тебе в снах, стану прірвою між тобою і Наталкою, і ти її не переступиш ніколи... Стану прір... стану... не забудеш... Наталка... Вітряк...»

Плутаються Степчині думки, і вона засинає, наче провалюється на той світ.

Платон загальмував біля самих воріт, підійшов до причілкового вікна. Темно. Тихо. Постукати? Ні. А якщо ждала? Коли ж вона їде? Поїзд на Приморське о сьомій ранку.

Удосвіта прийшов батько.

— Уже зібралась, доню?

— Давай, тату, поснідаємо вдвох.

— Добре, Степко.

На столі — біла скатертина, найкраща.

— Сідай, тату.

— Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.

— Добре, тату.

— А більше нічого й не прошу. Ти — розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся,— тяжко говорити Полікарпові.

Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.

— Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.

— Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю,— відмовлялася Степка.

— Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.

Степка обняла батька, поцілувала:

— Не гнівайся, що я у тебе така...

— Ти в мене найкраща, горличко моя.— Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері.— Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.

— Прощавай, тату!

Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.

«Васько + Леся = любов»,— прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.

«Я теж була тут щаслива». Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: «Степка + Платон = любов». Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.

І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі — пил, в русявому чубі — кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.

Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.

Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його. Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.

— Єдиний ти мій. Радість і горе моє.— Степка провела губами по його щоках.

Платон розплющив очі.

— Ти, Степко? — немов не вірив сам собі.

— Я...

— Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би,— винувато дивився на Степку.

— Я тебе вчора чекала цілий вечір.

— Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.

— Приїжджав?! — засяяла Степка.— Правда? Ти хотів мене бачити, так?

— Так.

— Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... «Що я говорю йому?» — думає Степка і змовкає.

— Я хотів з тобою попрощатися, Степко.

— Ну, прощаймося! — звелась на ноги.

— Я відвезу тебе на станцію.

— Така честь...

— Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...

— Пальне... А так ти не відвіз би мене?

— Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.

— Колись ти носив мене на руках... Пам'ятаєш?

— Не треба, Степко.

— Чому не треба? То були найщасливіші хвилини мого життя... Ти не знаєш про це? — Степка підійшла так близько, що він відчув її груди.

— Знаю.

— Думаєш, що я по славу